Напиши своє ім'я на зап'ястку

Як знайти спільну мову?

— То твій соулмейт земляк Чан-хьона виходить? — спитав Джисон, роблячи ковток дешевого безалкогольного пива.

Усі разом хлопці сиділи на пляжі. На вулиці вже починало темніти, сонце сідало, забарвлюючи небо в гарний кораловий колір, тож поступово світло друзі почали отримувати лише від вуличних ліхтарів біля алеї, що йшла через пляж недалеко від них. Джисон сидів на нижньому каркасі рятувальної вежі і теліпав ногами. Поруч на піску розмістилися Бан Чан і Чонін, виглядаючи при цьому, як варенички, що злиплися.

Останній притискався до найстаршого з них, іноді отримуючи від того ніжні поцілунки в чоло. Він приєднався до них відразу після закінчення їхньої зміни, але хлопці й не були проти. Чонін — веселий мaлий. Вони часто гуляли разом, швидко потоваришувавши. Тому відколи Чан зустрів свого соулмейта, їх у компанії стало четверо.

— Виходить, що так. — відповів Чанбін, що стояв ближче до океану, що хвилями торкався його босих ніг. — Я сам здивувався не менше.

— Прикольно. Чан, прикинь, це хтось із твоїх знайомих? — хмикнув Хан. — А раптом він теж із Сіднея?

— Сумніваюся. У мене в Австралії не так багато знайомих. — відповів Кріс. — До того ж я не вірю в такі збіги. Хоча хто його знає… Доля норовлива.

— Я також не вірю. — погодився Чанбін. — Світ не настільки передбачуваний.

— А ти не дізнавався, як його чи її звуть?— поцікавився Чонін.

— Ні. Поки що ні. — коротко сказав Со.

Він зробив кілька ковтків пива і скривився. Хлопець не любив безалкогольні напої, бо спроби імітації алкогольного смаку були огидними, але оскільки їм усім завтра на роботу, вибирати не доводилося. Кілька хвилин тому, порадившись із головним знавцем англійської мови в їхній компанії, Бан Чаном, Чанбін написав своєму соулмейту питання: «Do you speak Korean?» І тепер він чекав на відповідь.

— Фу, хлопці! Перестаньте! Ви тут не одні! — голос Джисона відвернув Біна від роздумів і той повернувся до друзів.

Хлопець встиг вловити момент поцілунку Чана і Чоніна, після якого старший жбурнув у Джисона, що сміявся, свою сумку, а Ян тим часом зніяковіло посміхнувся, ховаючи почервоніле обличчя. Чанбін хмикнув і похитав головою. Хоч вони й трохи божевільні, він любив своїх друзів.