Гріх, скоєний не ним

Мікаель: Постати перед Богом

Ця ніч нескінченна. Провина тому — порожній аркуш паперу переді мною. Чорнила змазують абзаци, що написані важкою працею, а рука зривається і з характерним звуком закреслює весь текст аж до того, що папір рветься. Кінчики пальців тремтять від того, наскільки я ненавиджу текст, навіть коли його не бачу. Адже пам'ятаю кожне слово, виведене цими руками. Хочеться встромити лезо у голову і вирізати шматочки пам'яті про написане, адже воно таке нікчемне. Але не нікчемніше мене, що застряг у цій миті.

Червоними чорнилами, ніби кров'ю, виведено слова «посередність» та «смерть». І труп старої леді, чий череп, прибитий у центрі аркуша, здається мені таким чітким та яскравим, ніби справді там є. Я придушую напад нудоти та відкидаюся на спинку стільця, заплющуючи очі, але одразу ж розплющую їх і скрикую від жаху. В думках знову постають спотворене обличчя та власні скривавлені по лікоть руки, що заносили сокиру над чужою головою.

Я зриваюся з-за столу і хапаю аркуш паперу, рукою намацуючи у висувній шухляді запальничку. В грудях судомно б'ється серце. Ніби там, посеред темного лісу з сокирою стоїть не персонаж, а я сам; ніби я власноруч вчинив цей тяжкий гріх, опустивши сокиру над чужою шиєю під звуки агонії напівмертвої леді. Кусаю губи, відчуваючи металічний присмак на язиці, і раптом усвідомлюю, що запах крові оточив мене. Я мушу позбутися свідків цієї ночі. Руки тремтять, як не тремтіли під час «вбивства», але я використовую запальничку та підношу аркуш паперу до вогню, спостерігаючи, як швидко розповсюджується полум'я. Падаю на стілець, відчувши, як розслабляється тіло, і відчуваю беззаперечне бажання обпектися. А краще — згоріти разом з цим аркушем.

Аркуш з історією догорів у мене в руках, на столі лишився тільки попіл. А поруч з ним — білосніжний аркуш, ще не заплямований моєю хворою фантазією, та нова ручка, переповнена чорнилами, що тільки й чекали, коли я візьму їх до рук та зіпсую такою ж аморальною та брудною історією. Я підкорююсь їм і підсуваюся до столу, хапаю ручку так, як тримав би ніж, і знову починаю писати. Слово за словом обтяжуючи себе більшими та важчими кайданами гріха. Поняття «совість» та «провина» не мали сенсу, адже я постану перед Богом зі світанком, і розкаюся, залишившись чистим перед Ним. І скільки б злочинів я не скоїв цією ночі, не зазнаю кари.

Я горблюся над столом і виводжу на аркуші слова «розкаяння» та «прощення», дивлячись, як папір просочується кров'ю. Не бачу, але знаю, що посміхаюся, мов мій герой, що по-маніяцькому дивиться на жертву за мить до точки неповернення. Коли тіло зневолено повисне, а мораль помре.

Ранішні сльози безсилля, що падали на жменьку попелу, були єдиними свідками тієї ночі. Очі заплющувалися самі — я не міг чинити їм опір. Тільки відчув, як свідомість згасла, мов згоріла лампочка.