Гріх, скоєний не ним

Антонін: Лишитися ніким

Недолугий.

Твердить голос з порожнечі, вже довгий час шепочучи на вухо одне й те саме слово. Повторюю: «Я знаю, знаю, знаю, чорт забирай, знаю!», але голос не затихає, збиваючи мене з думок, коли я дописую речення і раптом перекреслюю увесь текст та падаю обличчям на стіл. Руки ковзають волоссям, стискають в кулаці пасма, ледь не висмикуючи їх. Недостатньо, недостатньо, недостатньо, надто погано, — кричу я на пару з порожнечею, єдиною моєю супутницею цієї ночі. Вона бурчить, невдоволена мною, і я знаю, що не можу її не слухати, адже порожнеча — моя муза, моя ненависть, мої почуття, моя матір, мій Мікаель, єдині, хто бажають мені тільки добра.

Рука тремтить, але порожнеча дбайливо бере її у свої долоні та гладить, керує моїми пальцями, обхоплює ручку та починає писати. Все голосуючи: «Бездарний, поганий, жахливий, посередній». Тільки вона каже мені правду, я знаю. Я глибоко видихаю та умиротворено всміхаюся, починаючи писати. Слово за словом, народжуючи на папері картину.

Пам'ятаєш Мікаеля?

Відчуваю, як німіє рука, не можу поворухнути нею, і одними тільки губами відповідаю коротким «так». Порожнеча сміється, вихоплюючи в мене ручку, та перекреслює все, що я встиг написати. На аркуші вже не лишилося місця, тільки величезна пляма з хаотичних смуг, що приховують той жах, який я написав. Точно, жах. Немає інших слів, аби описати це, адже порожнеча не може помилятися. Вона знає, як краще, і краще всіх знає, хто я. Звичайнісінька тінь в бездонній ямі, що не сміє називати себе «письменником». Можливо, мені краще...

Дозволь мені кинути, — прошу у порожнечі. — Я справді дуже втомився і хочу спати...

Дзвінкий удар ляпаса змушує усвідомити, як я помилився у своїх судженнях. Сльози навертаються на очі й крапають на м'ятий брудний аркуш, де, як і раніше, нічого немає. Вибач, вибач, вибач, моя люба порожнече, мій любий Мікаелю, я не мав права просити у тебе подібного. Адже я пам'ятаю історії інших, пам'ятаю історії Мікаеля, від яких мене нудило, настільки гарними вони були. Читаючи, я смакував кожне слово і від жаху все більше розчахнув очі, настільки захоплюючими та чудовими вони були. Я не смію кидати, ніяк не смію, адже я не хочу лишитися ніким, я не хочу лишитись останнім, не хочу бути як він, я хочу бути як ти, я хочу бути як Мікаель. Мій єдиний приклад, моя порожнеча.

Дістаю новий аркуш з комоду і намагаюся писати, згадуючи пейзажі, фарби та історії, щоб спроєктувати їх на папері. Не пам'ятаю, скільки часу провів тут, сонце вже так давно змінилося на пітьму, що я навіть не бачу тексту без лампи. Жахливо хочу спати, але не можу. Сон відлякує думки про нікчемного себе. Я хочу, ні, я мушу його закінчити сьогодні: закінчити текст, гідний його очей. Текст, який схвалить порожнеча, текст, який поверне мені Мікаеля, і тоді він не зможе сказати мені «ні». Не скаже, що я поганий, не піде назавжди, тому що я дістануся вершини, на які забрався він.

Знаєш, чому ти гірший?

Питання порожнечі заводить мене в глухий кут, і я знову завмираю, не здатний продовжити. Я тремчу: настільки сильно хочу знати відповідь на це питання; питання, відповідь на яке я шукаю вже кілька років. Відчуваю холод, що контрастує з диханням порожнечі на моїй шиї. Чому, чому, чому? Чому?!

Просто ти з самого початку був ніким.