Гріх, скоєний не ним

Беатрис: прагнення досконалості.

Який біль на смак?

Він здається гірким, коли тільки-но потрапляє на язик, але варто спробувати як слід, і він стає солодшим будь-якої цукерки. Біль п'янить краще будь-якого витриманого вина з льохів поціновувачів, і водночас тверезить від будь-яких думок та почуттів. Біль швидкоплинний, але болісно тривалий. Від того він ближчий нам, людям, від піднесеного почуття «кохання», в яке неможливо повірити. Біль супроводжує нас повсякчас: ховається за рогом, за кожним деревом, переслідує крок за кроком, вичікуючи моменту, щоб напасти й заключити нас в кайдани хтивих мук. Це відчуття ненависне людям, але вони все одно жадають його раз за разом відчувати, коли життя стає нестерпним. Аби виправдати свою «тінь» і звільнити її, вдосталь насолодившись терпким присмаком болю. І я не виключення. «Тінь» знімає з мене обмеження цнотливості й моралі, нав'язані мені суспільством, та дозволяє моїй тваринній пристрасті керувати плином історії. Тоді вона буде досконалою. Адже біль — втілення досконалості.

Проводжу кінчиком пальця по лезу, перевіряючи його гостроту, і міцно обхоплюю ніж у руці, перш ніж провести по ніжній шкірі зап'ястка. Біль з'являється не одразу, навмисно змушуючи провести лезом ще раз і ще, аби нарешті відчути його та насолодитися ним. Нарешті рука німіє, ніби її прорубили сокирою. Різкий біль пронизує передпліччя та пульсує; за відчуттями здається, що лезо проникає глибше в шкіру, розриваючи її, хоча воно вже давно лежить на столі. Я стискаю руку в іншій і піддаюся непереборному бажанню кричати. Кров стікає пальцями вниз на зошит з нотатками, і я зачаровано дивлюся на неї. Вона виглядає зовсім не так, як у фільмах: від її вигляду до горла підступає нудота, багряна і до божевілля моторошна. Перш ніж ця мить мине, скидаю зайве зі столу і ставлю пальці на клавіатуру, збираючись закарбувати її у тексті. Якомога швидше.

Ліва рука ледь рухається, але це не заважає мені друкувати, встигаючи за думками та відчуттями, що погрожують бурним потоком розірвати мою свідомість. Я боюся, що все припиниться швидше, ніж героїня отримає каліцтва, подібні тим, що я щойно сама собі нанесла заради неї. Вона корчиться від болю і скручується в клубок в надії сховатися від світу, в якому її доля — бути вбитою руками власного чоловіка, що остаточно втратив глузд. І я жалію. Не її, а себе, бо не змогла проштрикнути собі живіт ножем і не зрозуміла, як це, бути на її місці, аби досконало розписати сцену її смерті. Шкодую, що не мала схожого чоловіка, який бив би мене за кожне неправильне слово, що не бачила, як божевільно та тваринно вночі світяться його очі, які я описую у своїй історії: недостатньо детально, десь ідеалізовано та брехливо.

Коли я буду достатньо підготовленою до того, аби піти з цього життя, обов'язково за будь-яку ціну запишу муки передсмертної агонії. Валятимусь у власній крові чи помиратиму від хвороби, що не дозволить й поворухнутися, але знайду спосіб увічнити цю мить. Шепотітиму слова на диктофон чи скривавленим пальцем писатиму по підлозі, але зроблю все, що буде в моїх силах. Тому заповідаю:

Історія, заради якої я пожертвую собою і відправлюся у забуття, має бути опублікована та збережена на тисячоліття. Тому що вона буде бездоганною. Вона буде тою, що змусить людей відчути на собі смерть, продовжуючи існувати та жити, але з усвідомленням майбутнього. Вона буде такою, що її не захочуть повертати в бібліотеку, тому що вона з головою занурюватиме в мою «тінь», і тоді світ нарешті зрозуміє, що відчувала я в моменти свого божевілля. Мораль, етика, цінності — складові нашого несвідомого помруть, але їх замінить щось нове й абсолютно досконале.

І тоді, можливо, я знайду спокій.