Гріх, скоєний не ним

Про Мікаеля: народжений Богом

Білі вії посмикуються, прикриваючи бурштинові очі, що мимоволі самі заплющувалися від втоми після важкого дня. Останнім часом ти виснажений більше, ніж зазвичай. Палець гладить тоненьку ручку керамічної філіжанки з давно вистиглою кавою, погляд не зводиться з однієї точки в кутку кімнати. Навіть в такому стані примудряєшся лишатися ідеальним. Ніби ти не тут, а десь далеко, в недосяжному для мене просторі, де ти щоразу блукаєш, коли не відповідаєш на мої слова. В таємному куточку твоєї кришталевої душі.

Здається, ти зовсім не спиш: ночами я чую крики з твоєї кімнати. Кожен раз я хочу увірватися, коли тобі погано, втішити, обійняти, заспокоїти та плекати, поки ти не заспокоїшся і не зможеш заснути. Все, щоб не дати тріснути витонченості всередині тебе. Благородним, аристократичним почуттям у твоїй крові, що відображаються в кожному русі: як ти тримаєш ручку, каліграфічно пишеш, тримаєш поставу та махаєш. Боляче бачити тебе змученого, побитого, скаліченого, а ще болючіше — порожнього. В'ялого, неживого, мертвого. Адже ти мій єдиний, моя муза, моя душа та моя кров. Мій Мікаель. Чи можу я звати тебе «моїм»?

Я пам'ятаю тебе в тому житті, в якому ти народився принцом, і не вірю, що в нас справді тече одна кров. Ти возсідав на троні, одягнений у вбрання простолюдинів, але навіть так твої очі сяяли золотом. Ти піднявся на вершину з низів найтернистішим шляхом, став обожнюваним людьми, став Богом, що відповідав за долі тисяч, і навіть в цьому житті лишаєшся ним. Ти — творець найвищого рівня, що спритно сплутує та розплутує нитки чужих історій, навіть якщо доводиться нещадно їх рвати. Адже ти народжений королем, володарем, самим Богом.

Мій Мікаель.

Я захоплююся кожною складовою тебе. Як майстерно ти повеліваєш пером, створюєш історію, здатну мене, читача, довести до жаху, тремтіння, ознобу. Як без слів вмієш висловлювати почуття і завжди знаєш, як істинно правильно. Я завжди буду нескінченно вдячним тобі за кров, адже ти навіть не знав мене (а я про тебе чував), але ти врятував мене, коли я лишився один. Подарував мені надію, подарував мені сенс, навчив жити й віддав в мої руки кілька доль у розпорядження. Зробив мене письменником, подібним до себе. Хоча, правда, я не гідний порівнювати нас, поки я продовжую лежати на дні безодні, коли ти на самій її вершині.

Ти обхоплюєш кружку долонями і намагаєшся піднести її до губ, але вона вислизає та розбивається об підлогу. Падаєш на коліна та збираєш уламки, не помічаючи, як ріжеться шкіра. Кров стікає по пальцю і затримується на ньому краплею. Хочу зірватися. Посадити тебе на стілець, прибрати скло, обробити рани, але я не можу. Я боюся злякати тебе, адже ти ненавидиш мене за мою схибленість. Ніби я збожеволів. Але інакше і бути не може. Я дивлюся на тебе і хочу поклонятися, кохати, почитати. Тільки правда в тому, що тебе немає. Ти є в моїй голові, ти лишився відлунням спогадів, і я не впевнений, що ти досі існуєш. Ти сидиш в моїй квартирі, спиш в ній, живеш тільки в моїй голові. Але навіть так ти, як і раніше, мій світ, мій натхненник, мій рятівник.

Мій Мікаель.

Так чому ж ти покинув мене?