Червоний місяць

Розділ ХХ. Ейфорія емоцій

Моє щасливе життя знищено.

Після смерті батька я завжди гналась в пошуках справжньої любові. Сімейної і не тільки. Шукала людину, із якою мені буде затишно, приємно і безпечно.

Шукала щастя.

І знайшла Злив.

А потім виявилося, що це саме щастя, за яким я бігала, знайшлося декілька років тому, в літньому таборі. І з цим щастям мені довелось попрощатися, навіть не взявши контактів.

А тепер це щастя лежало під моїм тілом, без жодних ознак життя.

Нитка звисала з моєї душі, більше не знаючи, де її продовження.

Половини роз'єднані.

Точніше, інша половина зникла.

Повільно піднявши голову, я глянула на поле бою крізь завісу сліз. Вампірів ставало дедалі менше. Із ледь-ледь відчутним полегшенням я збагнула, що решта моїх друзів та рідних живі та неушкоджені. Але легше на душі все одно не стало.

І тут я побачила її.

Ту, хто зруйнував мене остаточно і безповоротно. Вона стояла в кінці галявини і намагалася схопити своїм даром когось із наших. Її рука була витягнута і ворушила пальцями.

Я запалала. Вона знищила мене. Душа закипіла, я відчула, як вогонь мого серця виливається за краї. Знову гнів наповнює мене.

Ні, їй не вдастся більше нікому зашкодити.

Я подумала про кожного незнайомого мені вампіра, що боровся проти нас. Впала над Вікторовим тілом і сперлася руками об землю, щоб ні в якому разі не зачіпати його. Потім заплющила очі і закричала з усіх сил. Спрямувала вогонь на всю галявину.

Але задіти своїх ні в якому разі не можна.

Сила всередині взірвалася і куполом відштовхнулась від мене. Розлетілась по всій галявині.

Я кричала і кричала. Гнів не залишав мене, але крик допомагав силі розтікатися. Так мій дар відчував, що я справді гніваюся.

—СТОП!

Я вигукнула це сама до себе, щоб вчасно зупинитись.

І зупинилась. Розплющила очі, підняла голову.

Вони палали. Всі посіпаки Махаонців горіли у вогні. Жоден, крім моїх близьких, не лишився осторонь.