Ти даруєш мені первоцвітну красу —
Не приймаю її, відвертаюсь.
Ти шепочеш мені, що я ще оживу —
Я не вірю, стою і вагаюсь,
І питаю себе: а я ж бігла тоді
Крізь Геєну, в твої розпростерті
Рідні руки; що сталось в мені?
Наче спогади вщухли і стерлись.
Ти береш мою руку й вертаєш мене,
Вперту вдачу мені пробачаєш.
Золотаве волосся лоскоче лице,
Ти так тепло мене пригортаєш,
Й зігріваєш, пронизуєш серце моє,
І торкаєшся струн його ніжно —
Відгукнеться в нім все, що лишилось живе,
І наповнить беззоряну тишу.
