Я знаю, що маю іти, Та дозволь доторкнутись востаннє До твоєї легкої руки, наче вітру, Скажи, що не марю. Я знаю, що маю іти, Та поглянь — я нарвала конвалій, Вони ж такі самі як ти — Холодні, отруйні й прекрасні.
Чому ти тікала від мене тоді, Як Діана від пристрасних фавнів? Лишилась тепер тільки вицвіла тінь Від тієї, що я так жадала... Я крізь тупий біль промовляю: «щасти», Відпускаю тебе, мов голубку. Я знаю, що рани загоять роки, Та поки лишаюсь я в смутку.
Йой! Нажаль, це зображення не відповідає нашим правилам. Щоб продовжити публікацію, будь ласка, видаліть його або завантажте інше.
