Щось трапилось зі світом Алкеї. Щось змусило зруйнувати союзи, що тривали тисячоліттями. В землях Ніару запанував культ Пресвітлого - могутнього бога, що ненавидів темряву й закликав знищувати все, що мало в собі сліди темної магічної сили. Й не ва...
Йой! Нажаль, це зображення не відповідає нашим правилам. Щоб продовжити публікацію, будь ласка, видаліть його або завантажте інше.
Час плинув для Еделя непомітно. Дні й ночі сплелись у напівтемряві Примарного лісу. Він сумував за небом й зорями, бо крізь густі крони дерев їх майже не було видно. Та й сонячне світло губилось у листі і розсіювалось в густому тумані, що огортав царину фей.
Проте в нього залишилась його магія, його музика і м'який мелодійний голос, котрий так любили слухати феї. Ці істоти, наділені могутньою магією, не могли встояти перед даром темних ейрі. І ейрі грав. Ніжні звуки лютні пливли, зливаючись з туманом, плакала флейта, луною відбиваючи смуток, що рвав його серце на шматки.
– Співай нам, – просили феї, й він співав пісні свого народу, закоханого в нічне небо й світло далеких зірок.
Феї слухали, й здавалось, разом з ними слухав весь Примарний ліс – стихав шелест вітру, замовкали птахи, ніщо не перебивало музику ейрі. Едель грав до пізньої ночі, доки дівчата не відправлялись на відпочинок.
Фея, котру Едель зустрів першою, залишалась з ним найдовше. Майже дитячим жестом обхопивши руками коліна й схиливши до них голову, Аерей сідала поруч і насолоджувалась його грою доки нічна темрява не опускалась на ліс, а тоді вони розпалювали вогнище й говорили. Едель не розумів, що цікавого може розповісти він, двадцятирічний юнак істоті, котра жила тисячоліттями, та дівчина слухала всі його історії, а він радів її товариству, бо відчував у ній щось особливе, щось, що відрізняло її від решти фей.
Потім йшла і Аерей, тихо розчинившись у пітьмі. Хлопець не знав, де проводили ночі феї, та для нього це був час, коли він міг залишитись на самоті. Ніч була порою темних ейрі, і хоч він не бачив зірок, та знав, що вони десь там, високо в небі й від цього ставало спокійніше на душі. Ніч накривала м'якою тишею, вона дихала прохолодою й вологою лісових струмків, п'янила терпким запахом густого моху й трав. Вона огортала Еделя, заспокоювала й втішала. І ейрі, заворожений красою нічного лісу, забував, що він в полоні.
