Такі, як ми

7

  Туманниця й Боровик мовчки простували до молоденького клена в глибині лісу. Цей клен був їх місцем зустрічі — він ріс якраз між їхніми хатами. Від ставка до нього було далеченько, але обоє за весь час не зронили ні слова. Врешті, на півдорозі до клена Боровик ніби знічев'я мовив:

  — Оця Галя, хто вона тобі?

  — Мені? — Туманниця трішки запанікувала. Вона сама ще до кінця не розібралася, хто їй Галя. Дружба з нею була якась не така, як із Боровиком. Русалка не знала, як це описати.

  — Так, тобі, — продовжував замислено Боровик, навмисно зачіпаючи рукою гілочки, повз які вони проходили. — коли ми біля озерця були, я помітив, що не дуже їй припав до душі. Таке враження, ніби вона... Ревнує.

  Боровик пильно зиркнув на Туманницю, в очах його читалася посмішка. Та не знала, як реагувати. "Подруга б не ревнувала", — подумала вона, але вголос не сказала нічого. Туманниця присоромила себе: а чим іще може бути Галя, як не подругою? Вона замислено наступила на гіллячку, і та тріснула. В глибині душі вона не хотіла б обмежитися дружбою. Простіше кажучи, Галя їй подобалася.

  Треба з нею про це поговорити. Але як же Боровик? Та хлопець ніби думки її читав.

  — Знаєш що, — хитро сказав він. — я, мабуть, завтра на нашу маленьку нараду не прийду. Розумієш, батько старенький, а дровець нарубати треба.

  — Ну гаразд, — Туманниця не змогла приховати усмішки, яка негайно втонула в темряві ночі. Її мертве нутро наповнилося теплом. Не так тому, що зможе поговорити з Галею, як тому, що в неї такий хороший друг.

  Вони знову замовкли. З-за дерев показався дуплистий стовбур клена. Пора було розходитись. Вони зупинились.

  — Я не знаю, що мені зробити, щоб мене й мого батька перестали гнати, — зітхнув Боровик.

  Тепер на його обличчі читався величезний сум. Він увесь ніби зменшився. Туманниця поклала руку йому на плече.

  — Ти не мусиш щось робити, — сказала вона. — адже ти не винен в тому, що тебе зневажають.

  — Ні, мушу, — заперечив Боровик. — ніхто не стане поважати мене просто так. Наприклад, до тебе зі смерті ставляться добре, бо русалок тут люблять. І тобі нічого не треба робити. А я — вовкулака, і щоб мене поважали, треба щось зробити корисне. Якось відзначитись. Неважливо, заслужив я таке ставлення чи ні.