12 Снів [18+]

ПРОЛОГ

Я відкриваю очі, і розумію що знову тут. Моє особисте Пекло, знову відкрило свої ворота.

Я бачу листя, що покрились каплями води після дощу. Мабуть, вони ще пару місяців залишаться на деревах, а після в цьому місті зовсім не залишиться кольорів.

Торкаюсь кінчиками пальців, відчуваю мокру та трішки шершаву текстуру. Ніколи не бачила таких великих дерев. Вони ніби старі боги, що давно забуті людьми, але все ще поважаємі тваринами та духами цього місця. Кожен раз ніби завмирає серце, дивлячись на таку велич.

Піднявши очі в гору бачу трішки сонця, що промінням ніби вибивалось серед дерев. Закривши очі роблю глибокий вдох та... завмираю.

Цей звук, це виття не переплутаю ні з чим. Моє тіло показує страх: руки починають тремтіти, очі "бігають", намагаясь знайти звідкіля чутно цей звук, а шия та спина покриваються мурахами.

В одну мить завмирає все, я відштовхуюсь ногами, та зі всіє сили тікаю. Я не знаю куди, я не знаю навіщо, єдине в чому впевнена, що требо бігти. В голові ні однієї думки, одні рефлекси.

Босі ноги чіпляються за каміння, котрі дряпають шкіру, а світле довге волосся просочено потом та скуйовджено.

Холодне повітря добавляло ще більше дискомфорту, легені немов хотіли розірватися на маленький кусочки від напруги, але я жадібно ковтала повітря ротом, ніби та риба що викинулась з Чорного моря.

В якісь момент, мої ноги плутаються в сукні, і я падаю, чутне тріск тканини та моя тиха лайка.

І я знову чую вий, але вже ближче та ближче. Не дивлячись на біль в тілі, на кров на ногах, котру я навіть не помітила, я знову намагаюсь втекти від Нього.

Дерева все ріже попадаються на очі, а ноги втопають у глині з піском і я бачу свою погибель, або порятунок. Озеро.

Немає часу думати, чи гарна це ідея, тому я просто заходжу в воду. Щелепа стискається від холоду, і мені здається я чую скрегіт своїх зубів.

Я намагаюсь йти через силу, наскільки можу.
Позаду себе я чую сплеск хвиль.

- Твою мати. - я напружила всі м'язи що могла, щоб бути хоч трошки бистріша.

Позаду я чую вже поряд щось, що... не знаю. Щось що хотіло вбити мене? Не було часу, я просто відчувала небезпеку.

В цей момент, усі хвилі та сплески схаменулись, настала тиша. Повернувшись, я не могла ні зрозуміти що сталось, ні повірити цьому.

- Я буду жити? - пошепки спитала у когось.

Роблю крок, але не встигаю, щось чіпає мене за ногу та тягне в озеро. Хватає за волосся та затягую вглиб, все далі.

Я дьоргаюсь, плутаюсь в ковдрі та тяжко стогну. Стискаю руками постіль, та намагаюсь пошевелитися, щоб трішки стало легше. Судома "взяла" ліву ногу немов голками. З телефону гучно грала музика дзвінка, а я, поки біль не пройшла витираю пот з обличчя.

-Це знову, ті кляті сни. - шепочу сама собі.