- Шлях до щастя -

• 4 частина •

Знову чергове жахіття. Мія знову бачить його - і на цей раз, він нарешті дістався до неї, тягне свої руки до її тіла. Дівчина намагається кричати, але їй наче відняло мову. Останнє що вона відчула перед тим як прокинутись - сильний удар в живіт.
Мія підскочила на місці, тяжко дихаючи. Її серце шалено билось, очі бігали по салону - на вулиці встигло трохи потемніти, хтось спав а хтось займався своїми справами. Дівчина зробила глибокий вдих, потім видих, намагаючись заспокоїтись.
- *Знову.. Я колись зможу нормально поспати?*
Вона вже, здається, звикла до того, що майже ніколи нормально не спить. Причиною було не тільки її безсоння і збитий режим, а й ці кляті сни, в яких вона бачила свій найголовніший страх. Мія почула позаду себе якесь шарудіння і одразу насторожилась.
- *Невже я когось розбудила? Дідько..*
Вмикнувши телефон вона подивилась на годинник - 19:04. Їм залишалось їхати ще приблизно три години. Зітхнувши, дівчина повернула свій погляд до вікна, схиливши голову набік. ЇЇ думки перетікали з однієї теми на іншу, починаючи від її дитинства завершуючи сьогоденням, початком її кар'єри і переїзду до Канади. Вона згадала Ліама - м'який погляд його блакитних очей, дзвінкий сміх і здавалось, вічно щиру посмішку яка майже ніколи не покидала його обличчя, їх вечірні прогулянки і розмови ні про що. З ним вона забувала про все те що її бентежить, поруч з ним вона не була "популярною співачкою", "прикладом для інших" та "ідеалом". З ним вона була.. собою - Мією яка у свої 24 спить з м'якою іграшкою і обожнює гойдатись на гойдалках. Вона навіть пам'ятала що у нього є ямочки на щоках і вважала це дуже милим. Але зараз це все лише марево теплих спогадів і винна у цьому була саме вона - зрадницьки втекла, пообіцявши повернутись і збрехавши. Залишила лише клаптик паперу, навіть не подивившись востаннє в його очі - колись такі теплі й щирі були б сповнені смутку і злості, напевно навіть ненависті у сторону Мії. І зараз вона задавала собі лише одне питання - чи вартує воно того? Дівчина дала йому надію на повернення і не виправдала її - як колись вчинили з нею. І від цього відчуття провини перед хлопцем тільки зростало - вона стає тою, кого колись засуджувала. Чи її можна зрозуміти? Інколи їй ставало бридко від себе, своїх думок і вчинків минулого, які дівчина так і не змогла відпустити. Змиритись і жити далі.. на словах звучить легко, але втілити в реальність набагато складніше, інколи навіть нереально. Безсонними ночами у Канаді вона лежала у ліжку, дивлячись на стелю і в котрий раз згадувала її життя у Польщі - життя, яке вона мріяла б забути, змінити.. Мія ніколи не забуде її тремтячі руки, вкриті шрамами, збите дихання і лежачу на підлозі білу пластикову баночку - якісь пара хвилин вирішили би все. Всі її проблеми і переживання пішли би назавжди. І зараз лише кар'єра тримає її від повторення цієї помилки. І батьки, напевно, хоч вона й не стояла в них на першому місці.
- *Іронічно, я ні в кого не була на першому місці.*
Мія видихнула. Зараз все набагато краще - як мінімум вона намагалась себе у цьому переконати. Автобус був занурений у приємну напівтемряву - сонце остаточно сіло і небо ставало дедалі темнішим. Із світла у салоні були лише пара екранів телефонів - Каріни і ще когось, тишу розбавляли рідке шарудіння та гудіння двигуна. Від власних думок Мію відволік голос збоку - здавалось це був Ян.
- Ти чого понура така? Щось сталось?
Від неочікуваності дівчина ледве помітно підскочила на місці, хоч і говорив він майже пошепки. Пошепки вилаявшись собі під ніс, вона відповіла.
- Матір божа, не лякай так! І не звертай уваги, думки погані в голову лізуть.
Вони сиділи майже у кінці, тож їх розмова залишалась непоміченою. Та і сиділи вони достатньо близько.
- На це має бути своя причина. Минуле? Чи це особисте?
Мія кивнула головою, зітхаючи. В голові пронеслась думка "А яке тобі діло?", яка прозвучала занадто неввічливо щоб бути озвученою. Та і дівчині не хотілось здатись грубою. Звичайно, їй хотілось розповісти комусь все - від початку до кінця і почути хоча-б якісь слова підтримки, впевнитись у тому що людина залишиться на її стороні, навіть коли дізнається про все.
- Не варто зациклюватись на минулому, яким би воно не було. Його в будь якому разі не змінити, можна лише жити далі і робити це краще. Кожен має право на помилку, чи не так?
Він подивився на Мію, м'яко посміхаючись. Дівчина була збита з пантелику - як він здогадався.. його слова заділи щось всередині неї. Вона в'яло посміхнулась у відповідь, розуміючи що в його словах є доля правди, яку вона й сама намагається вбити собі в голову, проте - безуспішно. І його посмішка чимось нагадала їй Ліама - зізнатись чесно вона була неймовірно гарною. Тільки очі.. В Яна вони були сірі, майже зелені, в той час як у нього вони були чисто блакитні. Зітхнувши, Мія відповіла.
- Вірно..
Ян тихо посміявся, його посмішка стала трохи ширшою. Дівчина помітила що він навіть сміється гарно - Віці пощастило з таким хлопцем, і Мія була в цьому впевнена. Вона знову згадала її брехню - чи варто розповідати йому? З однієї сторони - хто вона для Яна? Максимум знайома, в той час як Віка його дівчина - очевидно що їй він повірить більше аніж співачці. І почути у відповідь що вона всім бреше або взагалі намагається опустити дівчину в очах Яна їй не хотілось. З іншої ж сторони.. якщо за цією брехнею криється щось більше то з Мії зроблять винну, мов нікому нічого не сказала і так далі, і тому подібне. Знову ті ж самі граблі..
- Не треба про сумне, ми їдемо гарно провести час!
Дівчина кивнула, її посмішка стала більш веселою. І все-ж, цей хлопець здавалось завжди залишається оптимістом.
- *Чи може щось криється за цим оптимізмом..*
- Головне не творити дурниць.
- Ми для цього і їдемо!
Жартівливо відповів він, Мія тихо посміялась. З такою компанією їй точно не буде до суму, особливо коли попереду ще багатецько концертів.
- А ну, підійди сюди будь ласка.
Звернулась вона до хлопця. Той в нерозумінні сів біля дівчини, яка в свою чергу швиденько дістала телефон і зробила селфі. Вийшло дуже навіть кумедно - здивоване обличчя Яна і задоволена Мія. Дівчина розсміялась, коли хлопець жартівливо обурився на неї.
- Та ну, фото класне вийшло! Я роздрукую його і покладу собі під чохол!
Сказала дівчина сміючись.
- Тільки посмій і я власноруч його видалю з твого телефону!
Вони обидва розсміялись. Ян не поспішав відсідати, навпаки він продовжив розмову, що не могло не тішити Мію. Вони спілкувались про усілякі дрібниці, згодом до них приєднались сидячі попереду Павел і Петро, а згодом і інші. Вони сміялись і жартували, і дівчина відчула себе.. своєю, а не зайвою. Ніби вони були знайомі багато років і ніхто нікого не соромився. Не було оцієї ніяковості - і це дуже тішило. Те селфі вони потім виставили в інстаграмі, із-за чого Ян жартівливо образився на Мію, проте на коротких десять хвилин.