Крихітка, що ненавидить мене, але я знаю, що це не так [ТИМЧАСОВО ПРИЗУПИНЕНИЙ]

2: лол де назва?

Ранок почався з наближаючихся вигуків. Світанок, два чоловіки швидко йдуть по берегу в нашому напрямку. Дивлюся на них з піднятою головою, в очах сухо, рука підіймається щоб протерти їх і тим самим робить тільки гірше. Склери палають, у скронях неприємно пульсує, тіло ломить, ніби всі кістки перемололи на маленькі осколки, якщо не в пил.

Стійте. Тобто зараз по нас грядуть охоронці, а ми тут, купка неповнолітніх з наглядними признаками похмілля, спимо на пляжі? Як ми тут взагалі опинилися?

Бачу, як ліворуч від мене і ще далі хтось також прокинулися і почали будити інших. Коли я вперся колінами в пісок, примруживши очі від болі ймовірного розколу черепа, зрозумів, що права рука весь цей час розташовувалася на животі хлопця, голова якого прикрита футболкою. Обережно прибравши руку, я повільно встав і почав шукати свої речі, впевнено ігноруючи симптоми похмілля та недосипання. Наразі не дуже цікаво кого обіймала моя рука вночі, тому підібравши свою сорочку, джинси й телефон, пройшов кілька метрів у напрямку, протилежному від криків, й обернувся, вагаючись. Два чоловіка років 40-50 прискорилися, ледве не бігли, на піску вже нікого не залишилося – усі також збирали одяг та взуття, декілька дівчат вже побігли геть.

Прослідкував за Джиммі, та хотів вже я окликати його, як він приєднався до Хьонджина.

Хьонджин. Нудить від одного імені. Мало того, що теж корейського походження, постійно, як не глянь, крутиться навколо Зоі, так ще й підписників більше. Я то його відфайдолю коли небудь в прямому ефірі, нехай чекає.

Ну то я й підбіг до дівчинки з мого класу, і запропонував їй бігти разом.

(Знову від третього лиця)

Небо поступово світлішає, поки що світло-синьо-фіолетове, сонце ще не встигло піднятися, проте здається, що от-от з-за обрію зʼявиться перший промінчик. Чалапання босих ніг по асфальту припинило відлунювати сплячою вулицею, коли ті ступили у вологий газон, до якого нікому в родині нема діла, і на якому зараз розсипані маленькі крапельки-росинки. Мʼякі травички мнуться під стопами, застрибнувши на укритий камʼяною плиткою ґанок, Фелікс повільно, без стуку відкриває вхідні двері.

Фелікс так там і застиг, у дверному прорізі, витріщаючись на маму в кріслі. Слава Богу, вона спить.

—Трясця, ти де був? — почувся обурений шепіт зі сторони. Злий батько зʼявився з кухні.