більшість в Азії. Його досі використовують у багатьох закордонних лі-
карнях.
— Лише в закордонних?
— Зараз є кращі матеріали, — зауважив Тірні.— Кетгут не такий
міцний і довговічний, як синтетичні нитки. Сумніваюся, що в США
є багато лікарів, які досі ним користуються.
— Навіщо вбивця взагалі зробив той шов?
— Щоб кров не заважала його огляду. Щоб якийсь час стри-
мувати кровотечу і бачити, що він робить. Наш злочинець дуже
охайний.
Ріццолі вийняла руку з рани. На її рукавичці залишився не-
величкий згусток крові, схожий на червону намистинку.
— Що він уміє? Ми маємо справу з лікарем? Чи з м’ясником?
— Очевидно, що він знає анатомію, — відповів Тірні. — Я впев-
нений, що він робив таке й раніше.
Мур на крок відійшов від столу, відганяючи думки про те, які
страждання довелося пережити Елені Ортіз, але ніяк не міг опа-
нувати себе. Її понівечене тіло лежало перед ним із широко
розплющеними очима.
На металевій таці забряжчали інструменти, і він рвучко обер-
нувся. Працівник моргу підкотив візок до лікаря Тірні, який готу-
вався зробити Y-подібний розріз. Тепер ще й працівник моргу
схилився над столом, щоб зазирнути в рану.
— А що далі? — запитав він. — Він видалив матку, і що він з нею
робить?
— Цього ми не знаємо, — відказав Тірні. — Органів ніколи не заходили.
--------------------------------------------------------------
Пролог 2Мур стояв на тротуарі посеред одного з кварталів Південного
району — там, де загинула Елена Ортіз. Колись на тутешніх
вуличках тулилися невеликі понурі будинки, у яких можна
було винайняти квартиру, — занедбаний бідний райончик,
відмежований залізничною колією від заможнішої і престиж-
нішої північної частини Бостона. Але місто, яке росте, нагадує
ненажерливе чудовисько, яке постійно шукає нові землі, і за-
лізничні колії не можуть стати йому на заваді. Нові покоління
бостонців відкрили для себе південну частину міста, і посту-
пово старі будиночки перетворювалися на великі багатопо-
верхівки.
Елена Ортіз жила в одній із них. Хоча вид із її квартири на
другому поверсі був не дуже мальовничим — її вікна виходили
на пральню через дорогу, — цей будинок міг похвалитися досить
рідкісними для Бостона вигодами, як-от стоянкою на сусідній
вулиці.
Мур пройшовся вуличкою, оглядаючи вікна горішніх квартир,
і замислився, хто цієї миті міг дивитися на нього згори. За скля-
ними очима вікон нічого не рухалося. Мешканців будинку, чиї
вікна виходили на цю вуличку, вже опитали, та від жодного з них
поліція не отримала корисної інформації.
Він зупинився під вікном ванної кімнати Елени Ортіз і глянув
на драбину пожежного виходу, прикріплену біля нього. Драбину
було складено і зафіксовано засувом. Тієї ночі, коли померла
Елена Ортіз, авто одного з мешканців будинку стояло якраз під
драбиною. Пізніше на даху автівки знайшли слід від взуття сорок другого розміру. Убивця використав авто як підставку, щоб діс-
татися до драбини.
Він бачив, що вікно ванної було зачинене. Однак тієї ночі,
коли жінка зустріла свою смерть, вікно було відчинене.
Мур облишив огляд вулички, повернувся до парадних дверей
і ввійшов до будинку.
На дверях до квартири Елени Ортіз була натягнута огороджу-
вальна стрічка. Він взявся за клямку і замастив руки чорним, як
сажа, порошком для зняття відбитків пальців. Переступив поріг —
і відірвана стрічка сповзла йому на плече.
Вітальня була такою ж, як під час його попереднього візиту
разом з Ріццолі. То був не вельми приємний візит, просякнутий
атмосферою суперництва. Ріццолі було призначено головним
детективом у розслідуванні справи Ортіз, і вона побоювалася,
що хтось може зазіхати на її повноваження, особливо старший
за віком полісмен-чоловік. Хоча зараз вони працювали в одній
команді, яка нещодавно розширилася до п’яти детективів, Мур
почувався так, ніби незаконно вдерся на її територію, тому
поводився дуже обережно, намагаючись усі свої пропозиції
висловлювати в якомога дипломатичнішій формі. Він не хотів
устрявати в боротьбу характерів, але скидалося на те, що її не
оминути. Учора він пробував зосередитися на сцені злочину,
однак ворожість колеги щоразу його відволікала.
Лише зараз, на самоті, він міг зосередити всю свою увагу
на квартирі, у якій убили Елену Ортіз. У вітальні він помітив
розмаїті меблі, розставлені навколо плетеного журнального
столика. Комп’ютер на столі в кутку. Бежевий килим з узором
виноградної лози і рожевих квітів. За словами Ріццолі, від
моменту вбивства ніхто не чіпав цих меблів. За вікном гаснули
останні промені сонця, але він не вмикав світло. Якийсь час
він стояв на місці, навіть не рухав головою, і чекав, доки в кім-
наті запанує цілковита тиша. Він уперше прийшов сюди сам,
і вперше його не відволікали чужі голоси й обличчя живих
людей. Він уявляв, як молекули повітря, які він розворушив своїм приходом, сповільнюються і завмирають. Він хотів, щоб
кімната озвалася до нього.
Він нічого не відчув. Ніякого зловісного запаху, ані тремтіння
від болісного жаху.
Убивця проник сюди не через двері. І не розгулював кварти-
рою, оглядаючи створене власними руками царство смерті. Весь
свій час, усю свою увагу він зосередив на спальні.
Мур повільно минув невеличку кухню і вийшов до коридору.
Він відчув, як волосся стає дибки. Зупинився перед першими
дверима й зазирнув до ванної кімнати. Увімкнув світло.
«У четвер уночі було спекотно. Так спекотно, що по всьому
місту люди залишили вікна відчиненими, аби впіймати кожен
подих свіжого вітру. Ти присів біля пожежної драбини, стікаючи
потом у своїй темній одежі, і розглядаєш ванну крізь вікно. Не
чутно ні звуку. Жінка спить у своїй спальні. Їй рано вставати на
роботу у квітковій крамниці, і цієї пори її сон переходить у най-
глибшу, майже непробудну фазу.
Вона не чує, як ти шкряботиш шпателем, відчіпляючи москітну
сітку».
Мур глянув на шпалери з малесенькими бутонами червоних
троянд. Жіночий візерунок, чоловік ніколи б не обрав такого.
Це була жіноча ванна, в усіх сенсах — від шампуню з ароматом
полуниці і пачки тампонів під умивальником, до шафки, за-
ставленої різною косметикою. Схоже, вона полюбляла блакит-
ні тіні для повік.
«Ти пробираєшся крізь вікно, і на рамі залишаються волокна
твоєї темно-синьої сорочки. Поліестер. Твої кросівки сорок
другого розміру залишають сліди на білій лінолеумній підлозі.
Дрібки піску змішані з кристаликами гіпсу. Типова суміш для
бостонських доріг.
Можливо, ти зупинився, прислухаючись до темряви. Вдихаючи
солодкий запах невідомої тобі жіночої обителі. А може, ти не гаєш часу і йдеш прямісінько до своєї цілі. До спальні». Він ішов слідами вбивці, і повітря здавалося густішим, задуш-
ливим. Це було щось більше за уявне передчуття чогось зловіс-
ного. Це був запах.
Він підійшов до дверей спальні. Волосся на його шиї вже
стояло дибки. Він знав, що побачить у кімнаті. Він думав,
що готовий до цього. Однак щойно він увімкнув світло, його
знову скував жах, як і тоді, коли він вперше зайшов до цієї
кімнати.
Минуло два дні, і кров уже засохла. Прибиральники з клінін-
гової компанії ще не приходили. Але навіть їхні мийні засоби
і літри білої фарби ніколи не зможуть повністю очистити це
місце від слідів страшного злочину, адже саме повітря наза-
вжди сповнилося жахом.
«Ти переступаєш через поріг і заходиш до кімнати. Штори
тонкі, з легеньким візерунком, і світло вуличних ліхтарів просо-
чується крізь тканину, падає на ліжко. На сплячу жінку. Ти,
звісно, на мить затримуєшся, оглядаєш її. Із задоволенням ду-
маєш про роботу, за яку от-от візьмешся. Адже це так приємно,
хіба ні? Ти все більше збуджуєшся. Адреналін, ніби наркотик,
насичує твою кров, зачіпає кожен нерв, і твої пальці вже пуль-
сують від передчуття».
Елена Ортіз не встигла скрикнути. Та навіть якби й закричала,
ніхто б її не почув. Ні сім’я, що мешкає по сусідству, ні парочка
поверхом нижче.
Убивця приніс з собою все необхідне. Скотч. Шматину, змо-
чену в хлороформі. Набір хірургічних інструментів.Він добре
підготувався.
Катування мало тривати близько години. Принаймні, якийсь
час Елена Ортіз була при тямі. На її зап’ястях і щиколотках були
синці, а це означало, що вона виривалася. У паніці, в агонії,
вона спорожнила сечовий міхур, і сеча, змішуючись із кров’ю,
просочилася в матрац. Операція була дуже делікатною, і він не
поспішав, він хотів усе зробити правильно, забрати тільки те, що йому потрібно. Він не ґвалтував її. Може, він просто не був здатний цього
зробити.
Коли він закінчив свою жахливу екзекуцію, жінка ще була
жива. Серце продовжувало працювати, черевна порожнина за-
повнювалася кров’ю. Як довго це тривало? Лікар Тірні припус-
тив, що близько півгодини. Тридцять хвилин, які Елені Ортіз,
напевно, здалися вічністю.
«Що ти робив у цей час? Збирав свої інструменти? Клав до
банки свій трофей? Чи просто стояв там, насолоджувався видо-
вищем?»
Останній штрих був швидким і точним. Мучитель Елени Ортіз
отримав те, за чим прийшов, тож настав час закінчити свою
справу. Він підійшов до узголів’я ліжка. Лівою рукою він схопив
жінку за волосся і закинув назад її голову так сильно, що ви-
смикнув ціле пасмо. Його помітили пізніше — волосся розсипа-
лося по подушці й підлозі. Про його останні дії кричали плями
крові. Знерухомивши голову жертви, він виставив її шию і зліва
направо, глибоко запхавши лезо, розрізав їй горло. Він пере-
різав сонну артерію і трахею. Кров порснула фонтаном. Ліворуч
над ліжком залишилися патьоки і крапельки крові, що рухалися
вниз, — характерне явище для артеріальної кровотечі і пошко-
джень трахеї. Подушки і простирадла намокли від струменів
крові, що падала згори. Кілька краплинок, злетівши з леза, за-
плямували підвіконня.
Елена Ортіз була ще жива і встигла побачити, як її власна кров
фонтаном порснула з шиї і захляпала стіну червоними бризками.
Вона встигла втягнути кров розрізаною трахеєю, почула, як вона
булькає у її легенях, і зайшлася страшним кашлем, а з горла ви-
рвались потоки багряної мокроти.
Вона була ще жива, і цього часу їй вистачило, щоб усвідомити,
що зараз вона помре.
«Коли все закінчилося, коли вщухли її передсмертні муки, ти
залишив нам свою візитку. Ти акуратно склав нічну сорочку
жертви і залишив її на комоді. Чому? Це якийсь збочений вияв поваги до жінки, яку ти щойно зарізав? Чи це в тебе такий спосіб
посміятися з нас? Сказати нам, що ти тут головний?»