Мій лиходій

1.

З самого ранку, я сиділа у холодному офісі, намагаючись удавати, що я роблю щось дуже важливе і можу робити це лише тут, щоб мене звідси не вигнали. Але, робочий час спливав і я спостерігала за тим, як інші співробітники покидають будівлю.

– Даніель, я ціную, що ти сьогодні прийшла попрацювати до офісу, – сказала брюнетка з каре, – та, чи не пора тобі вже додому? – запитала мене моя редакторка – Кіра. – Хіба ти навпаки, не намагалася втекти з цього місця, сама знаєш через кого? У тебе щось сталося?

– Ні, зі мною все гаразд. – сказала я, ховаючи руде пасмо волосся за вухо. – Ти ж знаєш, що я вже на середині книги, тому, я подумала, що тут мені краще думатиметься. – я кліпнула зеленими очима, зображаючи із себе святу та завзяту до роботи письменницю, на яку тут і зараз найшла муза та благословення, яке я, аж ніяк, не могла ігнорувати.

– Не впевнена, що ти говориш правду, ігноруючи мої правки та коментарі про свого лиходія, з яким ти ніяк не розберешся і не вивернеш його душу навиворіт, як цього бажали б читачі. – Кіра схрестила руки на своїй талії. – То що? Ти нарешті придумала якусь арку для Ворона? Чи він і справді такий відлюдькуватий та похмурий?

– Ні, поки що, ні. – ніяково посміхнулася я, сховавшись, за свій ноутбук з купою наліпок з Леді Гагою.

– Ох, і що ж мені з тобою робити? – брюнетка взялася за голову. – Ти зовсім мене не слухаєш. Даніель, – гучно сказала та і я обернулася, – ти ж розумієш, що це фентезі – це твій перший та останній шанс виправити попередні невдачі? – вона сердито глянула на мене своїми карими очима. – Зберися до купи та пропиши мені цього персонажа. Права на помилку у тебе немає.

Я прикусила губу, розуміючи, що вона права. Про Ворона було відомо небагато і я не хотіла у нього заглиблюватися. Проте, сьогодні вранці у мене виникла дуже велика проблема. Якщо вона не зникла з моєї маленької квартири, яку я на силу могла винаймати, то мене заберуть до лікарні для душевнохворих.

– Тоді, я вже піду. – сказала я, забравши свою сумку з ноутбуком та направившись до дверей. – Кіро! – я обернулася до неї на останок. – Як думаєш, я могла б не вбивати Ворона вкінці? Може просто відправити його до в'язниці?

– Що ти таке говориш? Я звісно розумію, що це твоя книга, але звідки така щедрість? Це було б дуже нелогічно. – пирхнула та. – Якщо, ти не хочеш відповідати на дурні запитання та розжовувати сто пятдесят разів, чому так, а не інакше, то я раджу тобі покарати все зло. Хіба твоя книга не про справедливість і революцію?