Інколи хочеться кричати на ввесь світ, що тобі важко жити таким життям як у тебе зараз. Але ти знаєш, що ніхто тебе не почує і таких як ти 8,2 млрд людей.
Я вирішила писати тут про своє життя. Щоденник який не ховається на полиці шафи між одягом, а доступний усім, але хто ж прочитає?
Мені майже 31 рік і скажу вам я втомилася на усі 90 років.
Почну з 2008 року коли я зустріла людину яку б краще не зустрічала. Будучи малим дівчиськом яке повністю не сформоване нівʼякому плані я зустріла його, який подобався усім дівчатам. Банальщина, але таке було. Ми почали зустрічатися, то були хворі стосунки але я того не помічала будучи малою і дурною , а у найкращої подруги були ще важчі стосунки з його другом, тому мабуть для мене тоді було все добре.
Щоб зрозуміти, що то були за стосунки напишу що було можна, а що ні: розмовляти з однокласниками, а згодом одногрупниками це червоний прапорець; іти гуляти навіть з подругами без нього неможна, я уже не кажу про якісь відпочинки чи будь яке дозвілля без нього, а у моменти коли все ж таки я виривалася з дівчатами на просту прогулянку він мене обливав брудом і ввесь час телефонував не даючи спілкуватися. Ви запитаєте чому я не вимикала телефон? Я на той час боялась його втратити, ось так. Але для нього цих заборон не було, та і я нічого не бачила поганого у тім щоб він проводив час із друзями.
Так проходили роки. Колись я мріяла жити у місті (сама з невеличкого села), але він не хотів, тому відгадайте, що? Правильно, я також перестала хотіти. Навчаючись декілька років в університеті, я все ще бачу скрізь лише його і нічого мені більше нетреба. Він робить пропозицію, це була весна, а восени мої батьки зробили нам величезне весілля на якому навіть мій весільний букет був куплений за кошти батьків, але на той час я була найщасливішою адже я з тією людиною яку вважала за все на цьому світі.
Через пів року я дізнаюся, що вагітна. Це був ще один момент щастя. Перевожусь на заочне навчання та чекаю на свого малюка. Ввесь цей час ми живемо із моїми батьками.
Перший місяць зими, народжується на світ мій маленький всесвіт, для якого я буду здібна на все. Але цю радість я розділяю сама, адже у батька цього всесвіту є друзі які хочуть його привітати з народженням сина.
Слава Богу у мене була мама яка допомагала мені перший рік з дитиною щоб я хоча б могла елементарно прийняти душ.
Коли сину було 1,8 я пішла на роботу, так. Жити треба було за щось, а він не спішив працювати адже завжди були мої батьки.
Одного дня коли сину було 4 роки мама з татом сильно сварились(це були часті явища але я завжди була осторонь від цього бо не хотіла вмішується у їх стосунки) я не витримала та заступилася за маму. Це призвело до того, що батько вигнав мене з дому, а я від своєї хоч якоїсь гордості зібрала наші речі і пішла. Ми почали жити у будинку його дідуся де ніхто не проживав уже 2 роки. Тут почалася побутові проблеми які не помічалися раніше, адже уже немає батьків які покривають більшість витрат. За кошти які мені виходить отримувати з державної роботи ми робимо ремонт своїми силами у спальні, вітальні, робимо ванну кімнату та невеличку кухню.
Проблем занадто багато стає з кожним днем, він починає спати в іншій кімнаті та більше проводити часу з друзями.
У мене появляються думки залишити його бо сил стає менше. І я неочікувано вагітнію знову. Я дуже сильно плакала бо мені було страшно наважитися залишити його маючи уже двох дітей...
