Хелловінська історія

Частина 1

   Ніч... Все навкруги набуває таємничості. Речі, що були знайомими вдень, зараз лякають своїм виглядом. Чорні тіні охопили землю і не відпустять до ранку. Місячне сяйво - єдине джерело світла в таку пору, але цього зовсім недостатньо щоб прогнати страх, який проходить через все тіло та холодить кров у венах...

   Маленьке містечко, яке радше нагадує селище,  заснуло. Пусті вулиці наповнені зловіщою тишею, яку зрідка порушує самотнє завивання, що лунає з лісу. Однак для того хто бачить потойбічне, відкрито набагато більше. Якщо поглянути уважно навкруги, можна помітити привидів, які повільно пропливають, не торкаючись землі. Їхні очі блищать, ніби маленькі світлячки. Лихо, тому смертному, що погляне у вікно зараз або ж, не доведи Господи, вийде на вулицю. 

   Час між дванадцятою та третьою годиною ночі вважається часом нечестивців та нежиті. Люди, зазвичай, не потикають носа на вулицю вночі. Проте є й ті, що нехтують цим. Як правило більшість з них не доживають до ранку. Їхні тіла знаходять з перекошеними від жаху обличчями ранні перехожі. Звісно все залежить від нечестивця до якого потрапить нещасний. Наприклад упирі могли вирвати серце та печінку, дуже вже вони це діло полюбляли. 

   Мені ж було нічого боятись. Адже маю відношення до потойбічних жителів, а ніч - мій час. Я впевнено крокувала темними вулицями, кидаючи погляд на присутніх та періодично вітаючись зі знайомими . Ох, скільки ж я всього бачила за свій вік... Багато вже й не згадаєш. Якщо ти фамільяр відьми, то в тебе є певні привілеї. Серед яких варто відмітити безсмертя та можливість ставати невидимою.

   Та я відволіклась. Ніч була моїм улюбленим часов доби, хоча зазвичай моя господарка не давала насолодитися нею, відправляючи виконувати різного роду доручення. Ну а навіщо ж фамільяр ще потрібен? Це звісно риторичне питання... Я не звичайна домашня тварина, а скоріше товаришка. До того ж розумна. Одні переваги і жодних недоліків. Так, так, згодна. Можливо трохи перебільшую свої чесноти, але якби я не була кмітливою, то давно б вже лишилася своєї пухнастої шкірки. А вона в мене ну просто чумурррдова... Глибокого чорного кольору, що дуже допомогає залишатися непомітною на полюванні. 

    А чого варті мої очі!... За такі прекрасні зелені очі можна вбити. Я зовсім не перебільшую. Була в мене пригода. Десь століття тому, одна відьма на ім'я Джил вирішила, що я для неї легка здобич. Варто сказати, вона не товаришувала з моєю господаркою і постійно їй шкодила. Спочатку це були незначні капості, щось накшталт дохлого щура підкинутого під двері будинку. Проте згодом все стало значно гірше. Дійшло до того, що Джил натравила свого фамільяра, смердючого пса Осборна на мою вельмишановну пані. Того разу все обійшлось, а Осборн чкурнув до своєї господарки підібгавши хвоста. Однак та не полишила свого наміру нашкодити, тож наступною ціллю божевільної Джил стала саме я.