Море синє, скелі гострі й молодик
Неспокій хвиль примарно споглядає
Він поки відійшов, неначе зник
Наразі світ в неспокої, він знає
Віра у людяність покинула його
Але це не триватиме роками
Він все відновить і відродить знов того
Хто всім допомагає, не впираючись рогами
А хвилі з кожним разом лиш сильніше б'ють
Можна подумати, у них якесь змагання
Потоки вітру їх все дужче в'ють
В природі здавна закарбоване старання
Він дивиться вперед, на сонце недосяжне
На його велич, вічний, мудрий спокій
Здається, це банально, та небо - неосяжне
Жаль, не досягнуть його навіть липі високій
Вдих - і ще раз видих, міркує парубок:
"І що, що соціум не ідеальний?"
Хвилини відбиває уявний молоток
Чому наша звичайність - секрет сакральний?
Твердість характеру і наших суджень
Зумовлює появу сильної особи
Це - причина намагань і всіх пробуджень
Причина жити навіть заядлого нероби
Подумавши отак, зітхнув іще раз
Місяць - фантомний пан, замайорів
Хлопець переборов ментальний перелаз
Побіг назад, перестрибнувши рів.
