Подих сонця, шепіт листя, шелест вітру
В краплі бачиш океан, в іскрі - вогонь
Ти знов задумавсь про втікачку хитру?
Про очі чи про дотик тих долонь?
Людино, ти ж вже знаеш що таке надія
Що б поети не писали, їм не вір
Вона лиш змушує робити дурні дії
А цього ніхто не втямив до сих пір
Ти вір мені, що це - просто краплина
А океан містичний - іллюзорна манія
Букет цей - не волошок, а полину
А вітер - просто вітер, а не арія
Знаю, що сіре ти вважаєш білим
І чую як ти кличеш іскру вогнищем
Тобі це не здається підозрілим?
Із мертвих сподівань стоїть кладовище
Кінця нема, бо не було початку
Тож відпусти і досить цих ілюзій
Коли ти забажав в житті достатку
Не сподівайся, зникнуть всі конфузії
Єдиний промінь не вбере туману
Листя пожовкле, немає там життя
Усі ми схильні до самообману
Така вже людська доля і буття
Її в тебе немає, ніколи не було
Досить у людях її риси виглядати
Сховай чимшвидш думок своїх кубло
Вона не прийде, припини чекати
Шукати її дух - то справа марна
Він попелом розвіявся над морем
Її побачиш лиш на обрії, примарну
Дивись туди, та не впивайся горем.
