У тіні омани

Пролог

Спільна кров — ще не робить нас рідними.

Саме ці слова були останніми, що Лія промовила до батьків, перед тим як зникнути з їхнього життя та обірвати всі зв'язки на цілих десять років.

Зради, брехня, таємниці... Усе це асоціювалося лише з одним словом — Хартфорди.

Проте зараз, коли залишається зробити лише один крок, щоб переступити поріг рідного дому, поріг того минулого, яке Лія Хартфорд так старанно намагалась забути, всередині неї ніби щось обривається.

Ніби руйнується та стіна холоду й неприязні, яку вона роками будувала, відгороджуючись від власної сім’ї.

А початок цьому руйнуванню, що вщент винищить усе, що вона так старанно вирощувала в своєму серці, поклав лише один телефонний дзвінок. З незнайомого номера, о 3 годині ночі, коли, здавалось, усі нормальні люди сплять, із дому Хартфордів надійшов перший та останній дзвінок за всі ці десять років.

— Ліє, доброго вечора.

Незнайомий голос ехом рознісся по ще затуманеній свідомості.

— Ви годину бачили?

Піднявшись на ліктях, дівчина провела рукою по розтріпаному волоссі, зачісуючи його назад. Напевно, якби це був хтось зі знайомих, Лія вже б давно сказала йому кілька «ласкавих» слів і поклала слухавку. Хоча, якщо подумати, вона б її і не взяла. Але цей дзвінок, що так несподівано пролунав посеред ночі, змусив її рефлекторно потягнутися за телефоном.

— Я щиро прошу вибачення, що перериваю ваш відпочинок. Однак, це дзвінок із дому... Із дому Хартфордів.

Лише на секунду у грудях збилося рівне дихання. Лише на секунду з'явилося тремтіння у руках. Лише на секунду вона застигла, намагаючись пригадати голос батька.

Ні, це точно не він. Та й яка взагалі різниця, хто це?

— Зрозуміло, до побачення.

Вона справді хотіла покласти слухавку та знову заснути, ні хвилини не розмірковуючи про те, хто це телефонував і чого він хотів. Але схвильований поклик, що пролунав з телефону у ту ж секунду, змусив Лію тяжко зітхнути, прикривши очі, й продовжити діалог, який, вона відчувала, не закінчиться нічим хорошим.

— Зачекайте! Вам телефонує нотаріус вашої родини, Джеймс Сміт. Ви мене не пам'ятаєте, але я працював із вашими батьками більше двадцяти років.

Працював?

— Мені це не цікаво. Якщо ви зателефонували лише для того, щоб повідомити мені цю інформацію, то я негайно кладу слухавку.

— Ні, пробачте. Я зателефонував, щоб повідомити вам сумну новину. Ваші батьки, Кріс та Еліс Хартфорди... Вони... Вони загинули. Кілька годин тому. Повертаючись із важливої зустрічі, вони потрапили в аварію. Кріс помер одразу на місці, а Еліс трохи пізніше, в кареті швидкої. Прийміть мої щирі співчуття. Я розумію, що у вас були складні відносини з батьками, однак...

— Це все?

Останній раз, коли Лія дивилась в очі батькам, вона сказала, що не хоче їх знати й мати хоч щось спільне з ними. Єдине, що їх пов'язувало всі ці десять років — це прізвище та кров.

Чомусь лише зараз у пам'яті яскраво, як ніколи, випливли спогади. Сльози, які не стримувала Еліс, на колінах благаючи доньку залишитися. Крики Кріса, який не міг відпустити доньку лише Бог знає куди і для чого. Вони благали її лишитись, заспокоїтися, поговорити. Але вона й слухати не хотіла. Все це було для неї занадто. Всі брудні таємниці — одна за одною — випливали на поверхню, як і зради, як і брехня. Воно було їй настільки огидне, що вона й секунди не могла лишатися у цьому домі, поряд із цими людьми.

— Спільна кров — ще не робить нас рідними.

Все, що залишила по собі Лія того дня в домі, — лише ця фраза.

А тепер вона чує, що ні її батька, ні її матері більше немає в живих.

На кілька секунд запанувала тиша.

— Похорон відбудеться післязавтра. Я б хотів, щоб ви приїхали. Для оголошення заповіту мають бути присутні усі кровні родичі та всі, хто вказаний у документі. Ви зможете купити квитки на найближчий рейс? Нам чекати вас?

Десять років. Усі десять років Лія клялась ніколи не повертатися на поріг того дому. Жодного разу більше не бачитися ні з ким із її сім'ї. Вона старанно уникала будь-яких зустрічей та спілкування з батьками. А тепер вона має повернутися у те місце, де почалися всі нещастя її сім'ї? Туди, де почало руйнуватися її щасливе та безтурботне життя? До тих людей, яких найбільше ненавиділо її серце?

— Так. Я вилітатиму зранку. Підготуйте всі документи, необхідні для формальностей, пов'язаних із заповітом.

Напевно, Джеймс хотів ще щось сказати, але не встиг. Поклавши слухавку та відкинувши телефон на ліжко, Лія повільно видихнула.

Тато та мама. Слова, які в звичайних дітей повинні викликати радість та приємні спогади, у Лії викликали біль. Так було завжди, починаючи з її п'ятнадцятиріччя, а можливо, й раніше. Однак чому зараз цей біль не просто тлів у її серці, а буквально спалював його?

Чому зараз, на порозі цього дому, після довгого перельоту та безсонної ночі, Лія не відчувала втому чи роздратованість? Чому вона відчувала лише біль та спустошеність?