Полюби, доля, зламані корони

7 розділ

Він хотів її задушити.

Ця думка вирувала в його голові, нищівна, мов удар хлиста. Він відчував, як пульсує кров у його скронях, як кожен м'яз напружується від стримуваного гніву. Тому, замість цього палаючого бажання, від якого аж руки свербіли, Білл послав Тома забрати Гретель:

— Забери її, — коротко кинув він, уникаючи братового погляду. Гнів випалював йому нутро, і він боявся, що ще один крок у бік комори — і він не зможе втриматися. Вхопиться у її горло й скрутить ту тонку шию в приємному, небезпечному екстазі, аби вона щезла з його життя, щоб навіть найменша думка про неї не проникала в його свідомість, не перевертала світ догори дригом.

— Що? — перепитав старший, зовсім не замислюючись про ще одну особу, яка згодом складатиме їм компанію.

— Гретель. Забери її з комори і приведи сюди. Ми зійдемо разом, — голос Білла прозвучав різко, наче він не хотів змушувати себе повторювати це ім'я знову.

Том подався вперед. Забрати так забрати. Хоча він навіть не розумів, чому у Білла так по-дурному змінюється настрій кожен раз, коли справа стосувалася цієї принцеси. Проте зараз йому було байдуже.

Білл чув, як Том насвистує якусь мелодію, йдучи до комори, але не озирався. Йому не хотілося її бачити. Він хотів, щоб її образ перед ним розтанув, як пітьма на світанку, не лишивши ані болю, ані спокуси. Це почуття, що горіло в його серці, було забороненим, отруйним, і він прагнув викорінити його до останнього подиху. Нехай воно тліє, задихнеться від нестачі повітря, яке він сам перекриє, а попіл осідає, змішуючись із землею, де ніколи не проросте нічого нового.

Вона великодушно зробила йому послугу — сама своїми руками дала шанс ненавидіти її, загасити це полум'я. Наочно показала, що довіра його — хибна й ілюзорна. Реальність інакша. І все ж, це було так просто: один рух, і все. Вона могла б покінчити з ним в одну мить, але вагалась. Кожен її вчинок, кожен погляд мав би стати цвяхом у труну цього полум'я. І Білл ненавидів себе за те, що воно усе ще гріло його в темряві.

Чайки розкололи тишу, пронизливо прокричавши над водою. Море виблискувало в променях ранкового сонця, а вдалині вже виднілися обриси мальовничих країв та чужоземного портового містечка. Шум хвиль повернув Білла в реальність.

Через кілька хвилин вони зійдуть на сушу, і часу на дурниці більше не залишиться. Коні вже чекатимуть їх у портових стайнях, а шлях до старого знайомого — хоч і неблизький, але перевірений. У нього завжди можна зупинитися на невизначений час, сховатися від зайвих очей, допоки вони не вирішать, куди і як рухатися далі.