Between the voice and the senses

thirteenth

Наступні дні минали спокійно, але кожна зустріч між ними несла в собі відчуття поступового зближення. Артем не тиснув, не вимагав нічого, просто був поруч, коли Меліса дозволяла. А вона, хоч і повільно, починала знову довіряти йому.

Одного вечора він написав їй повідомлення:

Артем: "Як щодо завтрашнього вечора? Є одна ідея, але це сюрприз."

Меліса довго дивилася на екран, перш ніж відповісти.

Меліса: "Який саме сюрприз?"

Артем: "Якщо скажу, це вже не буде сюрпризом. Просто довірся мені."

Вона зітхнула, але всередині з'явилося дивне передчуття, ніби цей вечір справді може бути особливим.

Меліса: "Добре. Але якщо це щось божевільне, я тебе вб'ю."

Артем: "Приймаю ризик. Завтра о сьомій – я заберу тебе."

Наступного вечора він з'явився біля її будинку, одягнений у світлий светр і джинси, а в руках тримав маленьку коробку.

— Що це? — запитала вона, приймаючи її з обережністю.

— Відкрий у машині.

Коли вона сіла на пасажирське сидіння, то повільно розв'язала стрічку і відкрила кришку. Всередині лежала маска для сну.

— Ти знущаєшся? — вона підняла брови.

— Абсолютно ні. Надягни її.

— Артем...

— Будь ласка. Я обіцяю, тобі сподобається.

Вона глибоко зітхнула, але зробила, як він просив.

Їхала вона в темряві хвилин п'ятнадцять. Потім машина зупинилася, і Артем допоміг їй вийти.

— Готова? — його голос був зовсім поруч.

— Не знаю.

Він зняв маску, і перед її очима відкрився неймовірний краєвид: вони стояли на даху висотки, звідки відкривався панорамний вигляд на вечірнє місто. На бетонній підлозі горіли свічки, а посередині стояв маленький столик із пледом і термосом.

— Артем... Це...

— Я знаю, що ти любиш міста вночі, — він трохи посміхнувся. — Тому вирішив, що нам треба побачити це разом.

Меліса не одразу знайшла слова. Вона відчула, як щось усередині неї зрушилося, наче всі стіни, які вона так ретельно вибудовувала, почали тріскати.

Вони сіли, і Артем дістав з багажника два пакети, які були наповнені фастфудом.

— Знаєш, а ти завжди вмів дивувати, — сказала вона, дивлячись на нього.

— Я просто хочу показати, що тобі можна на мене покластися. Ну що ж, давай перекусимо, бо я трохи зголоднів.

— Я тільки за!

Вони сиділи там до пізньої ночі, спостерігаючи за вогнями міста, їли максимально шкідливу але смачну їжу та говорили про все на світі. І в цей вечір між ними не залишилося тиші, наповненої сумнівами. Лише спокій, тепло і надія.