Довірся мені

Частина 12

- А мене звати Чонгук. Чон Чонгук, - сказав хлопець і усміхнувся. Його посмішка здалася мені такою рідно та знайомою, ніби я бачила її кожен день. "З чого це я? Не розумію, " - пронеслося у голові.

- У тебе теж дуже цікаве ім'я, - промовила я, - Думаю, ми повинні спуститися до хлопців і сказати кого ми тут ще знайшли, - поглянула я на Ярі, яка і досі стояла зі свічкою у руках біля дверей.

- Так, думаю, вони вже хвилюються за нас. - ледь чутно відповіла Ярі, - І свічка майже згоріла, потрібна нова.

- А з вами ще хтось є? - запитався Чонгук.

- Так, це наші друзі. Я зараз вас познайомлю.

POV Ярі

Що це за хлопець? Звідки він тут взявся? Якось дивно, що ми його знайшли саме тут, в офісі , де працює Мері, ще й у її кабінеті. І його погляд... Таке враження, ніби він уже бачив Мері не раз. Усе це дуже дивно. Не знаю чи повинні ми йому довіряти.

Кінець POV

Ми разом спускалися до Чіміна і Хосока, які думали як нам звідси вибратися, щоб нас не помітили мічені. Свічка у руках Ярі майже погасла, тому ми почали дуже швидко іти. У кімнаті, коли ми прийшли, ми побачили Чіміна, який сидів за столом з купою електричних проводів. Напевно, він намагався повернути світло. А Хосок стояв біля вікна і дивився на вулицю, на самотні ліхтарі, на зорі і місяць у небі, який замінняв нам світло. Було видно, що щось з ним не так. Він був таким сумним, його щось тривожило, але розповідати він нічого не хотів. Не звикла я бачити його таким.

- Кхм... Хлопці, ми тут декого зустріли, - сказала я і вони одразу глянули на мене, - Це - Чонгук. Ми його знайшли на другому поверсі.

- Він без мітки? - одразу занепокоївся Чімін.

- Так-так. Не хвилюйся, - відповіла я.

- Добре. Я - Чімін, а це - Хосок. Раді познайомитися. А ти як тут опинився?

- На мене напали мічені і я забіг у першу будівлю, яку побачив. І заховався. Добре, що вони мене не помітили, а то я би тут зараз не стояв, - сказав Чонгук.

- Дісно...добре, - зауважила Ярі і, з маленькою недовірою в очах, глянула на Чонгука.

- Що ви плануєте робити? Залишитеся тут чи ні? - запитався Чонгук.

- Спочатку, нам потрібно вийти звідси, але щоб нас не побачили мічені і знайти людей. Але зараз краще не ризикувати і деякий час залишатися тут, - мовив Хосок. Його голос став таким холодним. Він не такий як був колись, не такий веселий. Я хотіла з ним поговорити, але по його вигляду було ясно, що розмовляти він ні з ким не бажав. У офісі ми пробули майже тиждень, але у нас вже закінчилися харчі. Тому ми думали як вийти непоміченими, знайти якусь їжу і знайти людей. Але раптом Чонгук дещо запропонував.

- Я тут колись працював, - сказав Чонгук, - І знаю декілька чорних виходів, я можу вас провести. Запевняю вас, нас ніхто не помітит, - усі переглянулися між собою. Та я думала про інше. Як це я не знаю його, якщо він тут працював? Напевно, коли я сюди прийшла, то його уже не було.

- Ну гаразд, ми погоджуємося. - промовив Чімін і усі з ним погодилися, адже іншого виходу вибратися звідси у нас не було.

- Тоді слідуйте за мною, - і ми слухняно рушили за Чонгуком, який вів нас незрозумілими коридорами, про які я навіть не здогадувалася. Темно, нічого не видно, таке враження, ніби у мене відібрали зір. Я ледь не впала, коли ми йшли, але Чонгук різко впіймав мене за руку. Його руки такі теплі, сильні, мені на мить захотілося полинути в його обійми. Але все це просто мої ілюзії і більш нічого. Нарешті ми опинилися надворі, де панувала темрява та холод. Не втрачаючи жодної хвилини ми рушили шукати інших людей, щоб вирішити, що робити далі. Довга дорога дуже стомила нас і усі вирішили десь переночувати та відпочити. У місті вже не залишилося людей, будинки стояли пусті, місто охопила мертва тиша, яку порушували мічені, блукаючи тут у пошуках наступної жертви. Ми тихо зайшли у перший будинок. Чімін і Чонгук пішли вперед перевірити чи там ще хтось є. І там нікого не було і ми сміливо зайшли всередину будинку, який був таким холодним. Ми зачинили двері і пішли розглядати будинок. Він був досить великим, багато меблів, шість кімнат та багато фото. На фото була зображена щаслива сім'я. У цей момент я згадала свою сім'ю і мої емоції почали брати наді мною гору. Але я не люблю, коли хтось бачить мої сльози.

Усі зараз хотіли лише одного: поїсти щось і лягти спати. На щастя, у холодильнику були якісь продукти і ми змогли поїсти. Після цього усі лягли спати: я з Ярі на ліжку у великій кімнаті, Хосок на дивані, Чімін також на ще одному дивані біля Хосока, а Чонгук на ліжку в іншій кімнаті. Майже всі одразу заснули. Вони виглядали такими безтурботними, спокійними, що їх аж ніяк не хотілося будити. Я ще ніколи їх такими не бачила. Їх ніщо не турбувало, вони блукали у своїх снах, у своїх мріях. Та я ніяк не могла заснути, тому, щоб не розбудити Ярі я пішла у іншу кімнату, де нікого не було. Я сіла на м'який диван і довго дивилася у вікно, думала про те, що нас чекає далі, які ще випробування нам підготувала доля. Та мої роздуми перебив хтось, хто зайшов у кімнату. Я повернула голову і побачила перед собою Чонгука, який, напевно, теж не міг заснути.

- Що, не спиться? - запитався він.

- Так, щось не можу заснути. Це напевно через переживання. Забагато різних подій відбулося в останній час, - відповіла я.

- Погоджуюся з тобою, - сказав Чонгук і повернувся до мене обличчям. Він поглянув прямо мені в очі, ніби щось хоче зчитати з них.

- Мері... Я давно хотів тобі розказати...