Довірся мені

Частина 5

Уже майже темніло. А ми ще досі були у лісі, який з близька здавався ще могутнішим, навіть трішки містичним. Темрява поглинала його і нас також. І я з Ярі уже хотіли повертатися, адже ми не бажали залишатися у цьому, невідомому нам, місці надовго. Але, коли ми уже майже вийшли з лісу, Ярі когось помітила.

- Дивно, хто ще, окрім нас, тут блукає? До того ж сам? - поцікавилася Ярі. У її очах я побачила яскравий вогник цікавості. І я знала, що вона не піде звідси, доки не дізнається, хто там, у гущі лісу.

- Ярі, яка різниця? Уже темніє, тому нам час йти. І навіть не думай туди іти! - та мене не послухали. Вона повернулася і йшла прямо до людини, яка стояла біля озера. Це озеро було таким чарівним та чистим. Воно ніби притягувало до себе, не давало шансу пройти повз. І ця людина біля нього, напевно, не змогла не підійти і не поглянути, що приховує у собі це лісове озеро. Виглядало усе це дуже дивно. І я не планувала іти за Ярі. Але хіба ж я можу покинути її одну? Звісно, ні. Тому, не вагаючись, я поспішила за нею.

- Ярі, зачекай. - сказала я і наздогнала її. Ми майже підійшли до цього таємничого незнайомця. У напів темряві було важко розгледіти його. Я ніколи раніше не зустрічалася з ним, це точно. У нього була досить гарна зовнішнісь: невисокий на зріст, пряме волосся темно-коричневого кольору, яке трішки прикривало його очі, невеликі очі та ніс, пухлі губи, та гарне тіло, яке облягала біла футболка, одягнений у сині джинси, яка трішки звисала, і тімберленди цегляного кольору. Дивно, що такий хлопець блукає тут сам.
Коли ми прийшли, то він одразу нас помітив і глянув у нашу сторону.

- Дівчата, чому ви так пізно тут гуляєте? Не страшно вам? - запитався незнайомець.

- Якщо чесно, то мені страшно. - подала голос я.

- Тобі завжди усюди страшно. - насміхалася наді мною Ярі. - А ти чому тут? Невже заблукав?

- Ні, я просто приїхав сюди у школу на екскурсію. Я думав, що буде веселіше, але ж ні. Хоч що роби, усе одно скучно. Навіщо я взагалі сюди приїхав - не знаю. Тому, я вирішив піти зі школи, але повертатися у номер я не хотів і вирішив піти у ліс, прогулятися.

- Ми теж сюди приїхали на екскурсію. - почала розмову з ним і я. - І ми втекли. Ну, як ми... Ярі мене змусила.

- Так тебе звати Ярі? Гарне ім'я. - усміхнувся незнайомець до Ярі. - А я Чімін. Будемо знайомі.

- Кхм... Тут ще і я є... Мері. - потурбувала я їх. - Можливо, повернемося у готель, а то нас, напевно, вже шукають? - запропонувала я і поглянула на Ярі і Чіміна. - Ти ж поселився у тому ж готелі, що і ми? Чи не так?

- Так, звісно. - відповів він.

- Ну так що? Ідемо? Бо уже темніє.

- Гаразд. Ходімо. - і ми разом пішли у сторону готелю через уже темний ліс. Було страшно обертатися назад, коли ми йшли. Складалося враження, ніби за нами хтось слідкує, спостерігає. Можливо, це лише моя уява. На небі місяць замінив сонце, з'являлися зірки, які нагадували намистинки розкидані по усьому небу. Не було чути жодного звуку. Лише шум лисття, яке розхитував легенький вітерець. Усе навкруги ніби вимерло, заснуло. І ця тиша така потрібна мені зараз. Адже я уже втомилася від усіх нових знайомств, від невідомих місць, від усього...