Довірся мені

Частина 7

За дверима панувала темрява і холод. Але це не завадило нам зайти туди. Ми спускалися по сходах, які вели все нижче і нижче. Коридор, по якому ми йли на низ, здавався дуже вузеньким і з невисокою стелею, з якої звисала павутина. Нас оточували кам'яні, холодні стіни, з уже пошарпаними старими шпалерами. Виглядало усе це дуже моторошно. Але цікавість взяла гору над страхом і, без жодної думки повертатися назад, ми йшли. Коли ми зійшли з довгих сходів, то відчули, що стоїмо на підлозі, яку застелила холодна вода. Це жахливе відчуття сирості та холоду охопило моє тіло. Я нічого не бачила, чула лише власні кроки. Від кам'чних стін віяло якоюсь містичністю. Вони здавалися такими великими і непорушними. Напевно, це якісь катакомби школи.

Нарешті ми побачили світло. Але це якось дивно. Невже тут хтось є? Можливо, тут хтось заблукав?

У моїй голові з'явилося тисячу запитань. Ми все йшли, нікуди не звертаючи, і дійшли до цього світла від смолоскипів. Нарешті мої очі побачили усе: темний коридор, брудна вода на підлозі, цвіль, яка повзла по стінах, і жодної живої істоти, окрім нас. Та раптом я почула якісь дивні звуки, які йшли з кімнати далі по коридору. Але я вже не бажала туди іти.

- Давайте повернемося? Мені якось не по собі. - сказала я.

- Не хвилюйся. Все буде гаразд. Ми просто поглянемо, що там і одразу повернемося. Гаразд? - глянув на мене Чімін.

- Ну, добре. Але швидко. Не подобається мені ця місцина. - з хвилюванням сказала я і взяла свою подругу за руку, яку я більше не відпускала.

Ми йшли і йшли. Ми з Ярі уже втомилися, ноги намокли. І нарешті ми дійшли до цієї кімнати. І те, що ми там побачили... Краще б ми сюди не йшли, краще б я не знайшла ці злощасні двері. Від побаченого я ледь не закричала. У кімнаті стояло багато невідомих мені приладів. Це нагадувало якусь лабораторію. Багато шприців, хірургічні ножиці, пінцети і багато іншого. А на кушетці лежала дівчина, та сама дівчина, яка приїхала сюди разом з нами. Але вона вже була без свідомості, прив'язана до кушетки. Над нею стояли дві людини у білих халатах і щось вшивали їй у шию. Страх заполонив моє тіло, неймовірна кількість емоцій бушувала у мені, від чого мені ставало все гірше. Я не знала, що робити, куди бігти. Думаю, у інших були такі ж емоції. Вони стояли, наче вкопані, не могли нічого сказати.

- Чорт, що це таке? Що тут таке коїться? - зі страхом і слізьми на очах сказала я.

- Нам потрібно забиратися звідси, поки нас не помітили. - шепотом сказала Ярі і усі погодилися. Ми поверталися, але Хосок став на щось, через що роздався голосний звук. І нас помітили. Ми бігли так швидко, як тільки могли. Двоє людей у чорному одягу гналися за нами. Але ми відірвалися від них і заховалися. Вони пробігли повз нас. На їхніх шиях я помітила тату у вигляді чорного півмісяця, такі ж я бачила на халатах у інших двох. Мене охопила паніка. Я обійняла Ярі, мені здавалося, що з нами щось станеться. На моїх очах і на очах Ярі з'являлися сльози, солоні сльози страху за життя своє і своїх друзів. Коли невідомі люди досить далеко відійшли, ми почали шукати вихід з цього страшного місця, яке я так хотіла забути і ніколи більше не згадувати. Я надіялася, що це лише сон і я ось-ось прокинуся. Але, ні. Це все відбувалося у реальності, на яву.

Нарешті ми знайшли вихід і почали швидко підніматися по сходах, адже у будь-яку секунду нас можуть побачити, почути. Ми вийшли і попрямували до виходу зі школи. Добре, що екскурсія уже закінчилася. Я не хотіла, щоб нас хтось бачив у такому стані. На обличчях у Чіміна і Хосока не було жодної емоції. Але я знала, що їм так само не по собі. У мене тряслися руки, моє серце билося з неймовірною швидкістю, ніби воно зараз вистрибне з грудей.