Довірся мені

Частина 4

Ранок видався досить незвичним для мене. Я завжди прокидалася від сонячного проміння, яке ніби гралося у кімнаті та разило очі. Але тут, у цьому готелі, сонця і не було видно, адже його оточував ліс з високими деревами, які здавалися такими могутніми та сильними, як кам'яний мур. Ці дерева ніби стерегли готель від небажаних відвідувачів. Я уже давно прокинулася і пішла у ванну кімнату. Весь цей час мене не покидало відчуття, що за мною хтось слідкує. Можливо усе це через дивні картини, які прикрашали кожну стіну, куди б я не пішла.

Моя подруга ще спала. Раптом, хтось постукав у двері. Це була жінка, напевно, одна з покоївок. Вона принесла нам сніданок і попросила, щоб через 30 хвилин ми прийшли у кімнату, яка знаходилася на першому поверсі. Я подякувала їй і повернулася до кімнати, і до Ярі, яка ще міцно спала.

- Ярі, прокидайся. Нам уже принесли сніданок, - почала будити я її, але від неї жодної реакції, - Ну, гаразд. Тоді я з'їм увесь сніданок сама, - я знала, що це допоможе. І, як на диво, вона розплющила очі і почала помалу підійматися зі свого ліжка.

- Йой... А я думала, ти ніколи не прокинешся.

- Заради їжі я готова на все! - відповіла Ярі і почала наминати усе, що лежало на тарілці.

- Упізнаю свою подругу, - усміхнулася я.

Поснідавши, ми одягнулися і спустилися на перший поверх. Потрібну кімнату було не важко знайти, адже з неї лунав шум. Ми зайшли і там уже сиділи усі, хто приїхав з нами на цю екскурсію. Хосок нас помітив і покликав до себе. Ми троє сіли разом.

- Для чого нас тут зібрали? - запитався Хосок, - Я ще так хотів поспати.
- Не лише ти один, - сказала Ярі і потерла очі. У кімнату зайшов чоловік, здається, це той самий колишній директор школи.

- Увага! Сьогодні у нас відбудеться екскурсія! Тому прохання, щоб ви у 14 годині зібралися у цій ж кімнаті. Сподіваюся, вам усе сподобається. Дякую за увагу, - оголосив чоловік і вийшов.

- І це все? - обурилась Ярі, - Заради цих декількох слів нас тут зібрали? Неймовірно, - змахнула руками та.

Час минув надзвичайно швидко. І ми знову зібралися у цій, вже знайомій нам, кімнаті. Уся наша група відправилася до школи, про яку ходить багато легенд та різних розповідей. Як тільки ми підійшли до неї, у мене знову з'явилося те саме відчуття тривоги. Я не знала, що робити - заходити, чи ні? Все ж я зайшла. Я ж не могла залишити наодинці Ярі. Ми проходили по довжелезних коридорах, які навіювали відчуття того, що вони ніколи не закінчуться. Ця школа не була схожа ні на одну з тих, які я коли небудь бачила. Здавалося, що ось-ось із закутка кімнати хтось вистрибне. І через це було трішки страшно. І не лише мені, а й Ярі. Ми ще дуже довго блукали коридорами школи. І раптом подруга схопила мене за руку і потягла у один із класів.

- Ярі, що таке? Щось трапилося? - розпитувала я.

- Єдине, що може трапитися, це те, що я зараз помру від нудьги. Мені набридло ходити по цій школі. Пропуную втекти звідси. - глянула на мене Ярі і чекала моєї згоди. І я не змогла їй відмовити. Адже дісно, було уже досить нудно і ми усе побачили. Не уявляю, що ми будемо робити ще 2 дні.

- Гаразд. Але куди підемо? Назад у готель? - запиталася я.

- Ні.. Там немає, що робити. Давай підемо прогуляємося...до лісу?

- До лісу? Але не далеко.

- Як скажеш. - погодилася подруга. Ми непомітно вийшли зі школи і пішли у ліс. Він був таким великим та просторим, ми нічого не чули, окрім власних кроків. А повітря... Воно таке свіже та чисте, не те, що у готелі. Я набрала повітря у легені і відчула, як вони оживають, наповнюються життям. Ми уже досить далеко зайшли і хотіли повертатися, але раптом Ярі когось помітила.

- Дивно, хто ще, окрім нас, тут блукає?...