American Hero/American Loser

1. Великі розчарування

    Протяг смикав легкі занавіски, створюючи в кімнаті чергову тривожну деталь. Ще на столі істерично розкидані речі. Гнівно пожмаканий папірець, кинутий через усю кімнату. А, і ще одне. Розгублена дівчина з зіпсованим сльозами макіяжем, яка у позі ембріона намагалась через очі вилити усе своє розчарування в житті.
    У двері постукали батьки. По звуках, вони вже мабуть здогадалися, що було в тому конверті. Це ще більше не пускало їм відчинити.
    Сьогодні вона мала бути на своєму першому побаченні в Лондоні. Планувався незабутній вечір з тихою прогулянкою, лагідними вогнями вуличних ліхтарів та дивовижним хлопцем, що його прихильності вона добивалась довгий час. А натомість проклинає кожен момент, що привів реальність до цього моменту. Той ранок, що здавався таким сонячним та щасливим, хоч за вікном і падав дощ. Той день, коли вона приїхала сюди. Кожну злощасну секунду, аж до свого народження.
    Стукіт повторювався десь кожні півгодини, та після кількох схлипувань зникав. Проте ближче до ночі це не спрацювало. Голос батька був суворим, а слова безкомпромісними:
    - Енн, відчини мені. Негайно! - додав він, не почувши відповіді.
   Вся волога в тілі на той час уже закінчилась. Тому донька приречено опустивши голову постала перед небритим лицем моралей та повчань. Хоч сьогодні й було не до того. Сьогодні виникла серйозна проблема, що неначе глист почала зжирати усі сподівання на майбутнє, усю землю, на якій до цього твердо стояли вони усі.
    Жестом тато провів її до вітальні, де нервово кусала нігті мати.
    - Ти не здала екзамени, - почав він.
    - Благаю, не кажи це вголос, - та її ніби ніхто й не чув.
    - Ти провалила усі екзамени. А атестат... Ти не уявляєш, скільки ми вклали зусиль, щоб ти там вчилась. Щоб здобувала хорошу освіту, щоб була в належному суспільстві. А цим... Недоглядом, навіть байдужістю...
    - Гарольде, їй і без того погано, - вступилась врешті дружина.
    - Я знаю. Я чудово усвідомлюю, як це було важко, бо своїми очима бачила всі труднощі з якими ви стикалися.
    - Але ми хотіли сказати, що це ще не кінець світу. У Лондоні є безліч коледжів. В якийсь з них тебе обов'язково візьмуть,- заспокоювала жінка з темно-рудим волоссям.
    - Так, - відповіла Енн, прикрашаючи вбитим поглядом.
    Але її омріяний коледж уже полетів у прірву. Той, в який йшли усі попередні знайомі. Її новий дім, який ледве встиг ним стати. Її Джастін.
    Не можна сказати, що не було жодних плюсів тут. Адже зустрічатись можна і не будучи в одному коледжі. Хоч і без таких милих речей, як тримання за руки попід партою, чи діставання друзів своєю романтикою. Звісно, можна. І це навіть варте того, щоб ніколи не побачитись з тією рештою йолопів, що так і не прийняли її у свій колектив за усі довгі роки. Позбутися того стерва Вікторії, що постійно тримала під своїм, недоречним для школярки, каблуком Джастіна. Розумного, симпатичного, омріяного. Досконалого.
    Це було два місяці тому назад. Тоді це виглядало найгіршою трагедією, та зараз - наївна безтурботність.
    Коледж так і не знайшовся. Це таки був кінець світу. Її світу, бо на горизонті була лише прірва.
    Бувай, Лондон. Бувай, найкраще місто на світі. Бувай, Гайд-Парк, куди можна було прийти і забутись у спокої. Бувай, Букінгемський палац, який завжди уособлював красу, могутність та амбіції. Бувай Біг-Бене, що так розмірено відраховував час, проведений у цьому раю.
    Бувай, Джастіне. Цих два місяці були важкими, але хорошими, попри все.
    "Ми ж усе одно будемо спілкуватись, чи не так?" - брехали вони одне одному.
    "Я, можливо, більше ніколи сюди не повернуся. Ніколи цього не побачу. Треба закарбувати цей запах, цей вигляд, цей відчуття. Щоб його вистарчило ще на так довго..."
    Та Енн вирвала з ритуального прощання машина, яка мала відвести її в аеропорт. Таксі з батьками усередині невдоволено бурмотіло, відлунюючи пасажирів.
    "Аеропорт...Тут навіть аеропорт відрізняється величчю, яка притаманна місту, яке я покидаю".
    Рейс "Лондон-Оклахома" - промовляла одна ядуча стрічка на табло.
    Оклахома... Місце, яке в праві вважати занудним лайном. А дванадцятирічна сестра, яка саме сльозливо прощається, залишиться тут. Вона не стане розчаруванням, тягарем. Її не відправлять на інший материк, коли та буде підлітком. Голка заздрості підло десь кольнула.
    - Я сумуватиму за тобою, Ванессо.
    Вона вирушає на пошуки кращого життя у свої шістнадцять. В Америку, до маминої сестри, що мала надійну позицію в очах її сім'ї. Але яку Енн не бачила ніколи у житті. Як і країну.
    А цей страх і горе душили, змушували ковтати сльози, та вона... Вона лише з посмішкою махала рукою на прощання зрадженій сім'ї.