Переплисти море

Розділ 6

Вже вкотре юнак мріяв поспати,але не вірив,що це реально. Білі стіни замінили йому кольорові сни. А десятки розчинів допомагали протримуватись день.
Але ж мрії завжди стають реальністю,жаль,що не завжди приємною.
Жахливий писк. Темрява. Чийсь вий і водночас мертва тиша. Темно,але все можна побачити.
Велике приміщення,посередині якого стоїть казан. Земля червона,вкрита шматками чиєїсь шкіри. Рожеві черви повзають,звиваються,заполоняють усю залу. Вона чорна. На стелі висить величезна люстра,жахливо дорога,але світло тмяне,наче не від неї. Від цього приміщення відходять десятки вузьких коридорів,підлога яких застелена килимами,червоними килимами. Але, не зважаючи, на їхню пишність,виглядають вони жахливо. Стіни кам'яні,на них наче намальовані якісь малюнки. Вздовж коридорів на них висять факели. Вони горять,але без світла. Біля кожного факела висять ланцюги. Надто грубі, важкі. Людина б не змогла їх підняти. Кожен коридор веде далі,вони настільки довгі,здається немає кінця. Але не потрібно йти ними,щоб побачити що далі. Це все приміщення наче на долоні. Стіни ніби й кам'яні,але видно все,що за ними. Коридори. Вони звиваються,як змії і ведуть то вверх,то вниз. Ніде немає ні душі,але водночас видно їх сотні. Вони скриготять зубами,корчаться з болі,кричать...,і все це не видає жодного звуку. Таке враження,ніби почути може лише душа. Свист,все супроводжується свистом,від нього тріскають барабанні перетинки,всі,без винятку,кого лише видно,залиті кров'ю. Вона витікає з вух,черева,носа. Але її і не видно. Всі хто є тут,стоять на одному місці,наче за склом,їхні руки прикуті кайданами до стіни,яка вкрита гострими розпеченими камінцями. Це важко відразу зауважити,бо всі Ті,розкладаються на червів і знову складаються воєдино. Так повторюється безкінечну кількість разів.
Раптом чути голос,видно чоловіка. Він був лікарем. Закутий у кайдани,"тече" червами і видає нелюдський виск,якого не чути. Він починає говорити,але нічого неможливо зрозуміти. Йому наче паралізувало глотку. "Муки,вічні муки"-єдині слова,які можна почути з "німого" крику.
Земля розжарюється,килими перетворюються в жар,синій жар. Спалахують вогні. Холодні вогні,які пропікають діри.
Світло,неймовірно яскраве і біле світло. Мама. Боже,це був сон. Микита онімів. Він не міг сказати жодного слова,в горлі жахливо пекло,наче туди заливали смолу. Холодний піт. З постелі можна було викручувати воду. Хлопець ще не пам'ятав такого. Він був не просто білий,а синій. Очі стали ще холоднішими і повними жаху.
Мама поклала свою руку йому на чоло. Нік поступово починав відходити від нічних сновидінь. Добре,що ніхто нічого не розпитує.
Не сказала б,що Микита був "маминим синочком",але в даному випадку,лише підтримка найріднішої людини,могла заспокоїти хлопця.
На вулиці світило сонце. А юнак лежав мовчки хвилин 40,весь цей час мама сиділа біля нього так само мовчки. Раптом, вона не витримала.
-Нік,я покличу лікаря,щоб допоміг тобі пересісти у візок. Погода чудова,йдемо гуляти.
Микита зміг лише кивнути головою. Йому було байдуже,що коїться навколо. Його вже не тривожило нічого,він досі не міг оговтатись. Сон не зникав, юнаку здавалося,що він досі спить,адже перед очима все ще була та ж картина пекла.