Переплисти море

Розділ 8

Нарешті він відчував себе щасливим. Микита вперше за довгий час,мабуть,2місяці перебування у цій противній лікарні нарешті міг насолоджуватися моментом і відчувати себе вільним. Приємну тишу порушила мама.
-Микито,ти не змерз? Давай повернемося в лікарню?
-Та ні,мам. Я побуду ще на вулиці,а ти йди додому,виспися. Я попрошу медсестру допомогти.
Боже,невже це говорив справді він? Отой слабкий, боягузливий хлопець якого я знала? Ні. Він відчутно змінився. Його світ змінився,він,здається, знайшов ціль у житті. Нік прагнув стати на ноги.
Мати трішки здивувалась й хотіла заперечити,але хлопець не дав їй цього зробити. Його погляд показував,що це тверде рішення і заперечень він не прийме.
Хлопець ще з 10 хвилин сидів на візку,дивився в одну точку,ніби крізь останні листки,які зриваються з дерев і падають килимом на землю і думав. Він був далеко,не тут. Щось згадував. Згодом погляд хлопця змінився,він поклав руки на колеса і різко покрутив їх. Його очі наповнилися ненавистю,злістю і безжалністю. Той безтурботний і щасливий Нік в один момент кудись зник.
Давня історія. То була така ж прохолодна і золота осінь,але вже відчувався перший мороз. Снігу ще не було,та й морозу теж,лише заморозки. Сонце світило так яскраво,що ти точно знав:в такий гарний день не трапиться нічого поганого. Й справді,день був прекрасним,прогулянка з дівчиною,поцілунки,жарти... Зустріч з друзями. Але тут доля і вирішила зіграти злий жарт.
Клуб,гучна музика. Звичайна атмосфера божевілля,п'яних людей і дивно дригаючих тіл. Микита сидів з друзями за ВІП-столиками. Це була та компанія,батьки якої могли дозволити собі будь-яку розкіш,що й відобразилося на дітях. Хлопець був уже добре випивший і слабо розумів що відбувається. На його колінах сиділа якась дівчина(в майбутньому-його "кохана"). Вона наполегливо цілувала його. А руки хлопця встигли побувати у всіх місцях її тіла. Але ситуація була надто фальшивою,в ній не було ні краплі щирості. Мене досі дивує,як ж таке знайомство переросло у серйозні стосунки. Хоча... Ні,не дивує. Карина,чи як її там...,була з тих,які віддадуться будь-кому,ким володіють гроші. Це була та сука,що твердо знала,людина,яка розпоряджається грошима-не її варіант. Їй потрібен був той,хто не рахуватиме"скарби" і чий розум буде задурманений ними і сексуальним тілом дівчини. Микита був ідеальним варіантом.
Від "захоплюючого" лизання шлюхи хлопця відірвала чиясь міцна рука. Хтось чіпко взяв його за комір і відтягнув назад,від чого дівчина моментально зіскочила з колін Микити. Грубий чоловічий голос.
-Ти зазнався, малий. Вийдемо?
Нік не розумів,що від нього хочуть і просто довірився голосу. А його запитання якраз звучало,як ствердження і навіть примус. Хлопець підвівся і уже сам,трохи похитуючись вийшов на вулицю.
-Ти забув,хто головний. І дєвка тобі не належить. Та й взагалі,вимітайся звідси. Мало тобі того,що відбив у мене одну. Гроші твого татуся-не твої. Слід б уже запам'ятати.
Ох,знайома постать. Давній друг. З 3 класу разом,поки  якась чергова шкура не кинулась Микиті на шию через гроші(страшно навіть уявити стільки ж людина може не робити,коли має гроші. Вони ж мають безмежну владу над іншими у сучасному світі.). Після цього хлопці перестали спілкуватись,перед тим добрячи набивши лиця один одному. Знайома ситуація й тепер. Але зараз Нік не хотів нікого бити,він взагалі не хотів ані тієї дєвки,ані майбутньої бійки.
Але кулак "колеги" вже добряче попробував око Микити. У відповідь хлопець відштовхнув знайомого. А далі... Усе як у сповільненому кадрі фільму. Машина. Стук. Тіло. Кров. Тиша. Він уже не дихав.
Хлопець вбив власного колишнього друга чужою рукою.
19 листопада-чорний день. Саме сьогодні й було 19 число. І Нік згадав це. Але цього разу йому вдалося приборкати напади гніву. Лише сльози не вдалося втримати. Кілька скупих сльозинок.
Це був перший раз,коли я побачила,що Микита теж може плакати. Хлопець,якому 17 і який був безсердечним егоїстом теж може плакати.
Він звинувачував себе у смерті друга. Вже стало неважливо чи то колишній чи теперішній. Він був винен,але не відповів за законом. Проте,все вертається сторицею,Нік поплатився за це можливістю ходити.
Перебувати на вулиці він тепер не міг. Під'їхавши до молодої медсестри,хлопець попросив допомогти добратися у кімнату,а та трішки нехотячи та й від втоми,виконала прохання.
Точно дежавю. Білі стіни,скрипуче ліжко і шибка,що весь час трясеться. Здавалося,що це триватиме вічно.