Переплисти море

Розділ 4

Наче все спочатку,наче поставлено рестарт. Знову світло,ці противно білі стіни і мама біля ліжка. Але одна річ дала зрозуміти,що це інший день. У приміщенні був тато. Він стояв за маминою спиною і пильно дивився на Ніка.
Які ж вони різні. Наче не їхній син. Мама-маленька темноволоса жінка 36 років,хоча виглядала значно молодшою. Мабуть,дали б їй років 23. Худа ж вона була,як колосок і з бездонно блакитними очима.
За нею стояв високий,кремезний темноволосий і з карими очима чоловік. На вигляд віком десь років 30, але насправді мав усі 40.
Дивно,настільки різні і так сильно любили один одного. Можливо навіть не так кохали,як поважали.
Микита ж не був подібним ані на батька,ані на матір. Світловолосий,кольору соломи,з сірими,як море у шторм очима, гарною накаченою фігурою. Хоча "качком"його назвати не можна було. Боже,а його посмішка... Вона зводила з розуму всіх дівчат у школі.
Мовчанку порушив батько.
-Сину,як ти? Ми з мамою дуже хвилюємось. Мати вже другий тиждень не може нормально спати.
-Я прекрасно,тат,лише інвалідом став,але то ж фігня. Правда?
-Микито! Не огризайся.
-Якщо я вам такі труднощі приношу,може мені краще було вмерти?
Мама не витримала. Ій було важко усвідомлювати,що син може на все життя залишитися калікою. А його хамство,зовсім знесилило жінку.
-Ти що говориш? Ти про маму подумав? Я зроблю все,щоб ти знову зміг ходити. Більше навіть не думай про таке.
Микита не хотів так говорити,але відчуття безпорадності,розуміння того,що йому прийдеться пересуватись на інвалідному візку(яке ж страшне слово"інвалід","інвалідний"...)доводило хлопця до істерики. Він боявся,що вже більше не буде шалених ночей з друзями,боявся,що кохана побачить його таким. ІНВАЛІДОМ.,і кине. Боявся,що прийдеться повністю змінити життя. Ох,яка поширена особливість,характерна ж для всіх людей"страх перед новим"-синдром Фройда.
-Вибач тат.-Нарешті промовив хлопець.-Я хочу лише одного. Будь ласка,попроси Лева,щоб він прийшов. Дуже попроси. І,ради Бога,заберіть з кімнати то кляте крісло. Дайте хоть трохи ще побути Нормальним.
Ох,ці дурні стереотипи поділу на Нормальних і інвалідів. Давно вже людям варто було зрозуміти,що інваліди-це хворі душею і головою. Ідіоти-інакше кажучи. А фізичні вади... Ми хіба можемо щось вирішувати?
-Добре,сину. Я зрозумів.
-Тат,мам,не ображайтесь,але дозвольте мені побути одному. Я повинен відпочити.
Біль у спині сильно нагадував про себе. Та ще й поломані ребра не давали поворохнутися.
Кімната опустіла: лише Нік та його думки,що поволі починали ділити його між собою.