Розбиті серця/Broken Hearts

Розділ 2

10 листопада, 2013 р.

Не встигла я пройти пару кроків, так зрозуміла, що ненавиджу роботу, яку хочу підписати. Секретарка Амелія? Зовсім не для мене. Сидіти в запилюженому офісі, зарита в паперах і документах, приносити босу каву і відповідати на тисячу дурних запитань. Без сонця, вільного часу і своєї собаки? Та я задушу себе в перший день.
А що робити? Підробляти, знову шукати роботу і чекати, коли життя саме до тебе прийде і стукне тобі по голові, немов скаже "Егей, Амел, я прийшло! Давай розважатися!"
Чекати мені доведеться довго.
Зараз я зрозуміла, що стою посеред дороги, накликаючи на себе сигналення машин і крики людей. Очунявши, перебігла дорогу і забігла в непримітну і темну вулицю. Чудово. Я збилася з курсу.
Тепер на співбесіду я точно не піду. Вже 2:49.
Я почала оглядатися. Ох, ця вуличка просто прекрасна! З двох боків височіли затишні будиночки, всіяні квітами. Тут було темно, адже високо вгорі, від будинку до будинку хтось поробив місточки з дерева, і тепер легко можна піти до когось в гості. Попри свою привітність, на вулиці не було ні одної живої душі. І я здалася. Швидко знявши рюкзак, знайшла блокнот з олівцем і почала швидко записувати те, що прилітає в голову. За дві хвилини я списала три сторінки і була цілком задоволена припливом натхнення. Аж ось я побачила постать, яка швидким кроком наближалася до мене. Через каптур обличчя не було видно. І от постать заговорила:
- Нарешті ти одна. А я вже думав, де я тебе застану саму, - прохрипів він.
Я боязко озирнулася, думаючи, що речення адресоване не мені. Але так як і сказав підліток, а це був саме підліток, в провулку були лише ми двоє.
- Перепрошую? Я Вас не зовсім зрозуміла.
- Бачу, що не зрозуміла. Бо якщо б зрозуміла, то давно перестала б писати твої жалюгідні розповіді!, - рявкнув він.
Хлопець скинув каптур і я побачила звичайнісінького підлітка, які катаються в парку на скейті або залицяються до дівчат, явно молодших за мене.
- Ох, це ти, татусдетх*. Той, що численно погрожує мені тим, що видалить усі мої твори! Ха-ха-ха! Та відчепися вже нарешті! Попробуй вже сам щось нормальне написати, можливо тоді прийде твій зоряний час!
Такого я не сподівалася. Ну так, хейтери в інтернеті, але щоб знаходити мене в реальному житті і відкрито погрожувати! Я вже вирішила незважати на нього і піти геть, коли він мене вхопив за плече.
- Ей!
- Попереджаю останній раз, перестань писати, інакше будуть проблеми. А щоб ти зрозуміла, наскільки серйозні мої наміри...
Його погляд впав на мій блокнот, на якому виднілися описи вулички. Е, ні, тільки не це!
Він вирвав блокнот в мене з рук і вибіг на вулицю, де було повно людей.
Мої діти-розділи!!! Ні!!!
З криками "Злодій!" я помчала за ним. Врізаючись і зразу кидаючи вибачення по дорозі, я почала розпихати люд в різні сторони. Аж тут мій зір вхопив порвані сторінки.
Цей психопат роздер мій блокнот на шматки і зараз нищить його ще більше!
З криками я кинулася на нього, але вже не було що рятувати. Сторінки літали в повітрі і приземлялися на брудну землю. Все. Це кінець.
Мій любий блокнот,який я майже списала, це була нова книга, я обігрувала її в різних способах, там були тисячі нових розділів! Це все, над чим я працювала останні кілька місяців!
З моїх очей потекли сльози. Ніщо не може бути гірше цього. Пам'ятаю, недавно ревіла так само, коли намалювала (о так, я малювала!) свій маленький шедевр: відьм, що танцювали на шабаші. Перед самим закінченням малюнку мій комп'ютер два рази чмихнув пилюкою мені в обличчя і полетів в інший світ. Була істерика, я кинула малювання і взялася за писанину.
Але це! Це було більше, ніж просто малюнок! Там були усі мої думки, всеможливі повороти подій про дівчину Моллі, яку я описувала. Сама вона була такою ж самою постійною відвідувачкою кафе, так як і я. Але зараз вона переїхала в іншу країну, а я примудрувала, що її викрали інопланетяни і хочуть з'їсти. Ну, крім цього там було багато інших, більш розумних тем і творів, хоча не настільки, але це була моя праця! Мої підписники кожний день випрошують показати їм нову книгу, а я завжди: "Ще не готово!". Тепер ж нічого немає. Лише сторінки, що сумно попадали додолу.
- Перепрошую, Вам потрібна допомога?, - я почула високий і мелодійний голос зверху.
Зараз я сиділа на асфальті і ридала над купкою сміття. Ох, і що ж подумають про мене! Та мені байдуже. Ненавиджу хейтерів! Ну все, тільки доберуся до ноутбука, спущу на нього моїх злих підписників!
- Все... нормально... я... в порядку..., - і далі схлипувала я.
- Дозвольте Вам допомогти. Я Крістен. Можете піднятися?
Ох, Крістен, Крістен! Чому ти така надокучлива? В людини горе, а ти! Хоча вона напевно думає, що я якась п'яна. Іменно так це виглядає зі сторони.
- Дякую, Крістен, - я старалася не бути різкою, - все... в порядку. Я просто впала.
Крістен допомогла мені встати. Коли я підвела на неї свої заплакані очі, то мені зразу стало соромно.
Її красі не було меж. Ідеальна. Краща, за ідеальну. Подумавши, як виглядаю зараз я...
Її світло-карі очі дивилися на мене з тривогою. Світле коротке волосся розвівав вітер, і це було прекрасно. Колись я захопилася фотографуванням. Шкода, що моя старенька Соня* не при мені!
А як вона пахнула! Ох! Її довершені губи щось говорили мені, та я не дуже зважала. Я дивилася.
- Щось сталося? Ви виглядаєте... засмученою.
Егеж, засмученою. Я обернула голову на клапті паперу. Якщо повіє вітер, їх не стане. Потрібно рятувати все, що залишилося!
Напівбожевільною я кинулася збирати листки і запихати в рюкзак. Ох, цікаво, що про мене подумає Крістен?
- Можна мені допомогти Вам?
- Та я сама, дякую. Бачте, це дуже важливі для мене папери, а якийсь псих взяв (який вже встиг втікти!), і пошматував їх. Я Амелія, - взявши все, що змогла під руку, я привіталася і виставила другу. Зразу подумала, як це буде виглядати. Ручкатися з Крістен? Ох.
Коли вона вже тягнула зі здивуванням до моєї руки свою, я її різко опустила і знервовано почухала затилок. Ну я і дурна!
- Приємно познайомитися. Можливо, хочете чаю?
Я здивовано на неї вилупилася. Запрошувати на чай божевільну?
- Та не знаю... Це все якось так швидко. Думаю, в мене немає настрою для чаю, вибачайте, Крістен.
Вона лише сумно повела бровами, мовляв: "Ну, як хочеш!"
Зараз мені найбільше захотілося додому, і нічого більше. Оплакати своє горе і з'їсти тонну піцци.
Ще раз оглянувши дівчину, мені здалося, що десь я її бачила.
- Дякую, Крістен, але я вже мабуть піду. Мені потрібно додому, - я театрально прикрила очі і провела по чолу рукою, даючи зрозуміти, що втомлена.
- Окей. До зустрічі!, - помахала мені рукою і засліпила усмішкою.
Я теж швидко попрощалася і побігла через дорогу. Додому.

===========================================================================
* - звичайний нік маловідомого письменника.
* - фотоапарат Sony
===========================================================================