Розбиті серця/Broken Hearts

Розділ 6

PoV Роберт Паттісон:

19 листопада, 2013 р.

Це була не моя Амелія.
Моя Амел не лежала в ліжку по цілих днях, немов мертва. Моя Амел не могла прожити і секунди без усмішки. Моя Амел їла без упину. Моя Амел не мала порожнього погляду. Ніколи. Зараз це була лише віддалена копія моєї найкращої подруги. Ця Амелія зараз сиділа навпроти вікна і дивилася не на нього, а в нікуди. Коли я говорив, благав чи кричав, вона не звертала ніякої уваги. Я втратив свою Амелію.
Амелію. Ту, яку кохав. І сам зламав.
Амелію. Іноді я називав її своєю Беллою, і тоді вона помітно нервувалася. Я її так кохаю!
Зараз вона і віддалено не була тією Амелією, за яку я б життя віддав. Лише та сама оболонка, а всередині пустка.
Вона така крихка! Я легенько натиснув на її почуття, і вона втікла від мене.

13 листопада, 2013 р.

Спить. Легенько прикривши повіки. Стомлена. Егеж, ми добряче відірвалися. Але вона до цього не привикла. Ну, я вживав і до того, але Амелія - ні. Для неї походеньки і гулянки були новими. Вона мене так налякала! Ще б трішки, і впала б зі столу. Добре, що встиг схопити її. Ох, вона була така спокуслива у цій міні-спідниці! А як вона рухає своїм тілом! Чарівна. Але коли непритомною звалилася на мої руки, я розгубився. На щастя, Генрі, мій охоронець, був поряд. Швидко доправив нас додому на таксі, викликав медсестру. Чекаючи на неї, я весь трясся над Амел, постійно перевіряв її пульс. Сестра швидко запевнила мене, що нічого серйозного і я з полегшенням видихнув. Моє сонечко спокійно спало, та я все ще хвилювався.
Зараз я міг роздивлятися її білосніжне обличчя, темні кола під очима, русяве волосся, малинові повні губи, чіткі скули... Вона ще більше схудла.
Боже! Я намагаюся бути поруч, підтримую її через Нью-Йорк, як можу. Якщо б це було у моїх силах, залишився жити тут, у Лондоні, дощовому містечку, яке вона так любила. Під час довгих прогулянок  Амелія часто схоплювалася й застигала на пару хвилин, дивлячись крізь мене, крізь весь світ. Потім очунювала, й бігцем витягала блокнот з парою олівців, які випадали з тремтячих рук. Із божевільною посмішкою записувала свої думки. Потім підіймала погляд і урочисто сміялася, показуючи, що прийшло в її голову цього разу. Такою я любив її найбільше. Захопленою бажанням писати. Захопленою будь-чим.
І зараз все було так схоже! Вона знову дивилася крізь вікно, крізь світ. Наче в голові Амел знову народжувався новий поворот подій з її милою героїнею Моллі. Ось зараз вона кинеться до столу, де лежали усі блокноти й олівці, запише все й посміхнеться мені.
Але вона й далі сиділа. Просто сиділа й летіла від мене далеко-далеко.