Голос міста

3. Місто спогадів

Коли Арлет прокинулась, сонце вже було високо над головою. Давно вона не засинала вдень. Обернувшись, вона з подивом побачила, що Дев ще спить, а поряд біля нього лежить відкритий альбом.
"Він малював, коли я спала, - подумала дівчина."
Обережно підійшовши ближче, Арлет взяла в руки альбом і прихопила для чогось олівець.
На незавершеному малюнку Дева був вокзал і потяг, який рухався змійкою по коліям. Усе в деталях і майстерно розштриховано. Але, як не дивно, дівчину привабив зовсім не цей малюнок. Вона дивилась на пустий аркуш і відчувала якесь внутрішнє збентеження. Арлет відчувала щось нове - ніби усвідомлення власних сил розширювалось перед нею.
Вона взяла олівець і почала писати.
Так буває, коли ти просто приходиш, сідаєш і пишеш, не запитуючи себе, про що треба писати чи чому ти почав. Це як підніматись у горах в зливу і в якусь мить зрозуміти, що тобі вже не хочеться скаржитись на холод, бо ти любиш дощ.
І Арлет не думала, вона просто писала, поки одна сторінка не стала повністю списана її мілким почерком. А потім, ніби побоялась, що Дев побачить, акуратно вирвала сторінку і поклала альбом на місце.
Але цей звук виявився значно гучнішим, ніж вона думала: Дев розплющив очі. Дівчина склала папірець і поспіхом поклала в кишеню джинсів.
- Привіт, - сказав хлопець, зустрівшись з нею поглядом, - Я нічого не проспав?
Арлет похитала головою.
Дев сів і став уважно дивитись на нову знайому.
- Що? - запитала Арлет, коли їй це набридло.
- Арлет - таке дивне ім'я, - відповів хлопець.
Дівчина знизила плечима.
- Можна я буду називати тебе Лет?
Арлет усміхнулась. Це звучало так незвично.
- Як хочеш, - тільки й сказала вона.
Дев кивнув, кинув погляд на альбом і заховав його в рюкзак. Арлет ловила кожен його рух, аж поки хлопець не став перед нею і запитав:
- Ходімо?
Дівчина здивувалась сама собі, що кожної миті відчуває все більше приязні до Дева. Ні, вона не знала, чи він щось приховує, чи знає більше за неї і просто не каже; вона не відчувала себе обманутою; з Девом було легко, і Арлет це передусім зрозуміла саме тоді, коли вони йшли до вокзалу.
Дев почав розмову з якоїсь дрібнички: розпитував, які вона дахи бачила, як високо підіймалась. І поволі вони обоє розговорились. Можна було подумати, що в них не було теми для розмови: адже вони самі про себе мало що знали, аби ділитись цим ще з кимось; але насправді все було інакше.
Дев розповідав, що хотів колись поїхати до величезного мегаполісу, такого, як вісім цих міст, аби вилізти на найвищу точку і просто малювати. В них були свої мрії і бажання, які виливались назовні, як дощ після спеки: спочатку повільно, ледь чутно, а потім - як з відра, як шалена хвиля чи лавина.
Так довго не було того, кому можна було все розповісти; і Арлет, і Дев, одразу відчули, що без сенсу зараз ховати в собі емоції, коли можна звільнитись від них і врешті відчути себе вільним.
- Лет! - окликнув Арлет Дев, коли вони вже були поряд з вокзалом і дівчина побігла вперед. Вона обернулась, і юнак за мить її наздогнав.
- В мене є одна хороша ідея, - випалив він, усміхаючись. Здалеку почувся шум потягу, що наближався.
Арлет підняла брови, ніби ставила німе питання, але Дев нічого не збирався казати, допоки потяг не зупиниться на пероні.
Арлет не розуміла, що задумав Дев, але коли юнак поліз на дах потяга, її очі округлились від подиву.
- Ти смієшся, так?
Дев виліз і став зверху. Він що, дійсно насміхається з неї?
- Ти ж знаєш, що я туди не полізу.
- А чому б і ні? Тут цікавіше. Залазь.
Дев присів і витягнув руки, показуючи, що він її підхопить.
Арлет кілька хвилин спопеляла хлопця поглядом, але потім здалась і полізла за ним.
Потяг якраз почав відправлятись, коли вона схопила руку Дева. Їх шарпнуло, але хлопець втримав рівновагу і допоміг дівчині вже в русі піднятись. Арлет бачила, як напружились його м'язи на руках, і мимоволі подумала, чи змогла б вона сама витягнути Дева. Від цієї думки дівчина усміхнулась.
- Слухай, Летті, - почав було Дев, але Арлет його перебила.
- О, то я тепер ще й Летті? - дівчина штовхнула його в бік. - Чим же тобі так сильно не сподобалось моє ім'я?
Дев проігнорував її, але усмішка видала його. Він посміхався так тепло і невимушено, що Арлет на кілька хвилин змогла вловити в цьому для себе якийсь спокій і примарне відчуття дому.
Потяг розганявся, їх хитало з боку в бік так, що доводилось постійно чіплятись за щось, аби не впасти. Іноді цим "чимось" ставала чужа рука або плече.
- Зосередься на думках, - розповідав Дев, - Ти маєш відчути, як до тебе повертаються спогади. Злови їх, вони не мають бути головні або надто чіткі - ми проїжджаємо міста околицями.
Арлет почула щось нове в словах Дева і запитала:
- Тобто, спогади залежать не тільки від конкретного міста, а й від місця перебування в ньому?
Дев повільно кивнув.
- Чим ближче до центру, тим більше спогадів. Але не можна одразу ганятись за ними. Добром це не закінчиться, вже повір.
- А що станеться, якщо поспішити?
Дев задумався, і його очі зажмурились, як від болю. Виходить, Дев справді знає, що каже, якщо навіть згадка про це спричиняє біль.
Арлет знову запитала:
- А якщо потрапити в самий центр... - дівчина не договорила, оскільки потяг зробив поворот вправо і Арлет ледь не скинуло під колії.
- Ти в порядку? - Дев присів коли дівчини. Вона впала на руки і поцарапала пальці, але, здається, їй було на це абсолютно байдуже.
Погляд Арлет затуманився. В голові миготіли картинки.
Ноутбук. Маленька дівчинка... Вона її обіймає. Схоже, це її сестра... Ім'я вертиться на язиці, ніби чекає свого часу і нарешті вилітає з пам'яті:
- Софі!
Дівчина не встигає нічого усвідомити: юнак сильно штовхає її у спину і Арлет летить вниз. Потяг на швидкості пролітає повз неї, вона вдаряється головою і, здається, нічого не чує і не бачить.
Девід скинув її з потяга?! А вона наївно вважала, що вони стануть друзями. Він що, хотів її смерті? Але що вона такого зробила? Вдерлась у його життя? Надто багато наговорила? Що?!
- Летті? - пролунало десь збоку.
Арлет спробувала повернутись, але у голові паморочилось і перед очима вистрибнули зірочки.
- Якого... Дев! - хлопець простягнув руку і допоміг їй стати на рівні.
- Ти теж стрибнув? - Арлет вже нічого не розуміла. - Нащо? Ти точно божевільний. Навіщо я взагалі з тобою поїхала! Божевільний, божевільний, божевільний!
Арлет була зла, як ніколи. Те, що вона лишилась жива - це диво. Вона могла або розбитись насмерть або розтрощити собі кістки, і Дев би просто дивився на це збоку.
- Божевільний! - знову вигукнула дівчина і почала колотити його руками по грудях.
Дев хотів зловити її руки, але вона відштовхнула його.
- Забирайся!
- Тихо, Летті. Я ж лише допомагаю.
- Допомагаєш? - дівчина вже кипіла від гніву. Всередині неї змішався страх і злість, вона аж почервоніла від збудження і обурення.
- Так, просто допомогаю, - спокійно відповів Дев. - До тебе почали повертатись спогади, і твоє місто почало зникати. Ми мали зійти з потяга, але ж він не зупиниться по нашій команді, як за магією, так? Звісно, ти могла б і сама зістрибнути, але в тебе не вистачило б духу.
Дев розсміявся.
- Але як ти розізлилась... Це треба було бачити.
Дівчина ображено фиркнула, але під сміх Девіда не стрималась і теж засміялася.
- Чудове закріплення знайомства - скинути дівчину з потяга.
- Так і було задумано, - підморгнув Дев.
Вони саме мали час розгледіти все як слід: крім смужки колій, звідки вже зник їхній потяг, перед ними був невеличкий лісок, а за ним вже починались будинки.
- Що саме ти згадала, якщо не секрет? - запитав хлопець.
- Сестру... Молодшу сестру.
Дев подивився на Арлет, і дівчині здалось, що у його очах промайнуло занепокоєння.
- Послухай, Дев... Якщо ти знаєш своє місто, чому ти не зайшов у нього і не згадав усе?
- Для цього треба час. Не зараз, Летті. Зараз черга твоїх спогадів.
Дівчина вловила у його голосі щось таке, що врахувала за страх. Невже він боявся згадати? Але вона не боїться. Вона хоче повернути своє колишнє життя, нехай і тільки у спогадах.
Вони почали приближатись до міста і поволі теплі, якісь тендітні картки з минулого торкалися Арлет. Але вони були вже зовсім не про сім'ю - дівчина згадувала якихось хлопчаків років дев'яти, які ображали її на шкільному подвір'ї, згадувала ненаписану контрольну, падіння з велосипеда.
Але це все приходило до пам'яті так повільно і тягуче, що Арлет згорала з нетерпіння.
- Ми підемо в центр? - запитала вона в Дева.
- В центр? - він розсміявся, ніби врахував це за жарт. - Та ми й близько не підійдемо, це небезпечно.
Небезпечно? Що за дурниці.
Та й хто він такий, щоб зупинити її? Якщо він боїться, не страждати ж від цього їй.
- Дев? Ти знаєш це місто?
Хлопець задумався. Починались віддалені будинки, місто було зовсім поряд, вона це відчувала.
- Трохи. Був тут, здається, один раз.
- А якщо в центр йти небезпечно, то ти міг би взяти мені десь води? Я почекаю тут, просто страшенно хочу пити.
Дев підняв брову, але одразу пом'якшав і відповів:
- Так, звісно. Тільки нікуди не йди, щоб ми не розминулись, добре?
- Добре, - весело відповіла дівчина.

Дев повернувся з двома пляшками води за п'ятнадцять хвилин, не більше. Але Арлет ніде не було.
Він покликав її, але дівчина не відізвалась.
- Арлет! - крикнув він вже суто з досади. - Мале дівчисько...
Він боявся того, що станеться з нею, якщо вона поспішить в місто. Адже саме так вона і вчинила, без сумніву - пішла в самий центр.