Голос міста

6. Ліки від пам'яті

Відстані відміряють коліями, любов відміряють відстанями.

Арлет не уявляла, що робити. Дев відключився, а вона прокручувала в голові його слова.

Не той потяг? Тобто... Ми їдемо в протилежному напрямку?

Дівчина бачила, як Деву ставало все гірше, і запанікувала. Очі метались по кімнаті, а вона силкувалась знайти якесь правильне рішення: не стрибати ж їм з вагону!
Її думки перебив поштовх потяга, після якого вікна зупинились від якимось вокзалом.
Арлет швидко зреагувала.
— Дев! Дев, прокинься, прошу! Я сама не впораюсь, — вона спробувала підняти хлопця, але він був заважкий.
На щастя, Дев за мить кілька разів кліпнув і спробував сфокусувати погляд на дівчині.
— Давай, Дев, прошу тебе.

Арлет допомогла йому встати і підтримувала його. Хлопець мляво рухався, але вони змогли повільно дістатися до кінця вагону. Арлет закинула його руку собі за плече і тягнула його, скільки їй вистачало сили.
Зупинка закінчувалась.
— Швидше, — шепотіла Арлет чи до юнака, чи до самої себе.
Вони стали на сходи, коли Арлет похитнулась, і, не виримавши рівновагу, покотилась вниз разом з Девом.
Щиколотка занила від болю, Арлет спробувала встати, не звертаючи увагу на біль. Дев потирав забитий лікоть поряд. Він виглядав куди більше свідомим, ніж до цього.
— Ти як? — прошепотів він, ніби хтось міг їх почути.
Арлет невесело розсміялась.
— І це мене питає той, хто тільки що лежав без пам'яті більше півгодини.
Дев опустив очі на свої подряпані руки і встав, похитуючись.
— Нам треба сісти на інший потяг, — повільно видихнув хлопець, і раптом тієї ж миті він взявся за голову.
Арлет кинулась до нього, але коли він підняв очі на неї, і дівчина побачила його пустий погляд, відсахнулась.
— Хто ти? — скрикнув Дев.
Арлет витріщилась на нього і тихо покликала:
— Дев?
— Звідки ти знаєш моє ім'я? — хлопець озирався, ніби не розумів, як тут опинився, і з недовірою поглядав на дівчину.
Арлет увірвався терпець.
— Тристай Девід Адамович! — закричала вона на нього, і це подіяло.
Девід похитнувся на ногах і проблиски чогось знайомого промайнули в його очах.
Не встиг він щось спитати, як дівчина схопила його за руку і гаркнула:
— Спізнюємося на потяг.

***
Іноді я не можу терпіти самотність і спускаюсь з якогось даху, щоб пограти у свою дивну гру.
Мене ніхто не бачить і не чує, не тільки люди, а й всі живі істоти.
Я користуюсь цим.
Зістрибую з пожежної драбини на багатоповерхівці, знаходжу будь-який парк або якусь вулицю і ловлю птахів.
Люди не можуть їх зловити — вони завжди тікають від їхніх очей, злітають ще до того, як протягнеш руку за кілька метрів.
А мене вони не бачать.
Я накриваю долонями крила пташки, і вона спочатку лякається, хоче вириватись, клюнути того, хто її тримає, але не бачить нікого. Її маленьке серце розривається від страху, і я вже готова випустити її, щоб не дозволяти їй мучитись.
Але це триває лише кілька довгих секунд.
А потім вона затихає, перестає вириватись, повертає до мене маленьку голівку і зустрічається поглядом своїми мініатюрними очицями-блискітками.
Я розкриваю долоні, і пташка сідає мені на плече.
Вона бачить мене.
Вона побачила мене.