Сонце ховається за гори. Я це знаю, я читала, але тих гір ніколи не бачила.
Кажуть, ці гори врізаються в небо кам'яними списами і захищають сонце. Від чого, я не знаю. Може, — від згасання, або від дощу, або... від закоханості?От би мені такі гори.
Але сонце важливе для всіх, його треба захищати. А кому яке діло буде до того, коли згасну я?
Я не хочу згасати, правда.
Не сьогодні. Не зараз.Небо тьмяніє, птахи кружляють над моїм домом, ніби хочуть щось сказати.
Що таке, любі? Не розбийтеся, літаючи так низько.
Чи, може, саме так ви і попереджаєте мене, що я можу розбитись, приблизившись до землі?
Сьогодні я вперше змогла збагнути, що таке відчувати себе собою. Мені неймовірно хочеться писати — і я пишу, бо знаю, що навіть якщо захочу, то не дозволю собі заснути сьогодні вночі.
Ця ніч має бути особливою.
Я хочу запам'ятати її.Я більше ніколи не хочу плакати.
Мені здається, що хтось вириває з моїх лопаток крила і пришиває на спину заново.
Мені здається, що небо падає, що воно ось-ось зруйнує мене, але саме в цей момент я знаю, що буду щаслива.
Ні, не можна вірити першим відчуттям. Щастя може бути оманливим. Щастя майже завжди оманливе... Або непомітне.
Але так хочеться вірити!
Легені здавлює. Груди сковує.
Я не можу дихати.
Ні, я більше не можу дихати.Я падаю.
Мене ніхто не підхопить.
Мені ніхто не вилікує крила.
Я сама розірвала їх.Мені здається, що я стрибнула з літака і забула парашут.
Земля ще так далеко, але я знаю, що вкінці кінців я розіб'юсь.
До землі лишається кілька десятків ударів серця.
І двісті подихів.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Триста подихів до землі
Historia CortaЛюбити поранену пташку не легше, ніж заново вчити її літати. Це - щоденник тої, яка закохалася у пташку з розбитим серцем. Перед нею постав вибір у триста подихів, який вона ніколи не розуміла до кінця - або завжди літати низько над землею, або, пі...