Триста подихів до землі

...Подих 1...

Я не скажу, що ніколи не любила. Просто іноді буває таке почуття, яке важко назвати чимось високим і красивим.

Мені розбивали серце.

Я падала.

Я була щасливою.

Я закохувалась.

Коли все у грудях стискалося, а серце ставало важке, як камінь, я була готова стрибнути з вікна і розірвати рамки.

Але... Я боялась, що більше ніколи не зможу відчути це тепле, щире відчуття, яке насправді спочатку досить легко сплутати з чимось звичним.

Ніхто: ні моя перша любов, ні інші, які претендували на місце в моєму серці не могли повністю розчинити холод і розплавити столітні маски.

Мабуть, це єдине, що мене лякало.

Усмішка. Сірі очі. Куртка.
Він не дивився на мене, але я помічала, як його погляд блукає по всім дівчатам поряд з ним, включно зі мною. Він чекав на когось.
- Його звати Майкл, - шепнула мені подруга.

Його звати Майкл, повторила я про себе.

Іноді мені здавалось, що спробувати когось зрозуміти - це повністю безглузда справа, адже людей зрозуміти неможливо.

От скрипку я розумію. Вона живе, поки її торкається чиясь рука, поки на ній грають і не забувають її. Вона навіть не нагадає, що вона є, просто чекатиме свого часу.

А людина? Її забувають, ламають,  вона продовжує існувати, але не зникає, ні. Деякі, можливо, так. Але тільки деякі.

Бо коли людину ламають, вона найчастіше хоче зламати інших.

Я не хочу писати тут, на першій сторінці, історію про те, як здалася я.

Так, мене забували.
Так, я хотіла зламати інших.

Але єдине, що мені хочеться сказати, це те, що я завжди хотіла б бути як моя скрипка: щирою, безкорисливою, дзвінкою (?), і... закоханою.

Знаєте, бути закоханим значно легше, ніж любити.