Люди - як книги, я відкриваю їх, аби прочитати.
Коли мені було чотирнадцять, я грала в "місії".
Через те, що до того моменту я була надто закрита і самотня, мені хотілось більше нових знайомств і більше сміливості на якісь звичайні вчинки: підійти, познайомитись, заговорити першою.
І ці місії дуже допомагали.
Але вони були не для всіх і геть рандомні.
Красиві хлопці з паралелі, із старших курсів, які мені подобались (порівняно з іншими) були моїми "жертвами".- Привіт! Хотіла тебе щось спитати... В тебе є дівчина?
Майкл здивовано дивиться на мене, не знаючи, як сприйняти питання.
- А тобі навіщо?
- Просто цікаво. Ти ж Майкл, так?Я не знала, яким би мало бути остаточне закінчення "місій", і, хоча я писала виконання завдання тоді, коли максимально дізналась про "жертву", десь далеко в душі в мене була одна мета - щоб в мене закохались.
Майкл вийшов на вулицю і я подумки викреслила його зі свого списку.
Він тримав за руку дівчину і тому не підходив на роль "жертви".
Я зітхнула. Гаразд. Скасовано. Що далі?Знову хочеться відкрити когось.
Я дивлюся за людьми, ніби стараюсь прочитати їхні думки.Люди цікавіше книжок.
Зі всіма комплексами, помилками і спробами їхнє життя перевершує всі заплутані сюжети.
Але тільки самі вони вибирають, чи буде ця історія простою, схожою на мільйони інших, чи цікавішою хоча б через якусь деталь.
Мені здається, що я розумію їх, але ця думка сягає мене лише на одну мить, а потім вона зникає.
Не кожен читач зі всією глибиною збагне, що саме хотів сказати автор своєю історією.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Триста подихів до землі
Kısa HikayeЛюбити поранену пташку не легше, ніж заново вчити її літати. Це - щоденник тої, яка закохалася у пташку з розбитим серцем. Перед нею постав вибір у триста подихів, який вона ніколи не розуміла до кінця - або завжди літати низько над землею, або, пі...