Гості з Андервуда

1

   Підсвідомість Кеті пронизав сильний шум. Вона розплющила очі і побачила, що лежить на парті свого класу. В приміщенні нікого не було і схоже в усьому коледжі також. З коридорів не доносився сміх хлопців, біля вікон не пліткували дівчата. Кеті глянула на годинник. 15:04. Заняття сьогодні уже закінчилися і всі, напевно, пішли додому. Дівчина підвелася, зібрала речі в сумку і попрямувала до виходу. Коледж справді виявився повністю порожнім. Просуваючись коридорами Кеті відчувала власне дихання і, здавалося, воно луною проносилося по всім коридорам та аудиторіям. Нарешті спереду показалися двері, що ведуть надвір. Змінне взуття очікувало в шкафчику і, одягнувши його, Кеті попрямувала до виходу. Через годину їй уже потрібно було стояти перед тренером в спортивному залі. Вхідні двері зі скрипом відчинилися від поштовху дівчини і на неї хвилею полився густий білий туман. Отямившись від побаченого, Кеті почала повільно просуватися вперед. Діставшись нарешті до автобусної зупинки, вона почала чекати на автобус, який мав прибути через 5 хвилин.
   На годиннику висвітилося 15:20. Схоже автобус не приїде. Кеті не залишалося іншого вибору, як іти до залу пішки. Це не є такою важкою справою, але завдання дуже сильно ускладнював той самий туман.
  Кеті обережно просувалася вперед і вже уявляла, як на неї буде кричати її тренер за запізнення. Туман здавалося все густішав і ставало дедалі важче розбирати куди йти. Кеті старалася йти близько до будинків, щоб розуміти де їй потрібно повернути, щоб дійти до місця призначення.
   За весь час її подорожі Кеті не зустріла жодної живої душі, навіть автомобільні вогні ні разу не блимнули десь в далечі.
   Через декілька хвилин блукань Кеті опинилася на перехресті. Тут їй потрібно повернути наліво. Вона знайшла пішохідний перехід і подивилася на світлофор. ‘’Угу. Я ледве бачу кросівки на своїх ногах. Ще б мені бачити світлофор’’
   Як тільки Кеті дісталася половини переходу, вона почула дивний звук позаду. Дівчина повернулася, щоб побачити… туман. Все одно нічого не було видно. Вона вже готова була продовжити йти, як звідкись долинув голос.
- Давно не бачились, Кеті.
  Голову Кеті переповнили дурні спогади про них… Попереду крізь туман до неї долинуло світло двох яскравих червоних очей.
- Ми тут вирішили завітати до вас у гості. Думаю ви не проти.
  Після цих слів в очах Кеті потемніло. Вона отямилася на тому самому перехресті, але тепер навколо неї було набагато більше життя… і не тільки.
   Кеті мотала головою у різі сторони і бачила людей, які що є сили втікали від усіляких тварюк. Вулиці були всіяні тілами місцевих жителів, а ті, хто ще мав можливість пересуватися, бігли не озираючись назад. Серед усього цього хаосу Кеті побачила знайому постать. ‘’Альт…’’
- Мої вітання, юна леді.
- Що відбувається? – в паніці прокричала Кеті
- Ми вирішили влаштувати вам зустрічний візит.
- Що це означає?
- Це означає, що ми вирішили скористатися можливістю, яку ти нам запропонувала.
- Яку ще можливість?
- Завдяки тобі, ми отримали доступ до розлому і тепер ми також можемо заходити до вас у гості. До речі, познайомся з моїми новими друзями, - після цих слів Альт розвів руками вказуючи на монстрів які ганяли навколо.
- Новими друзями? Що це все означає?
- Як багато питань у тебе ще є, юна леді. Але в мене немає часу на них відповідати. На цьому мушу відкланятися, - Альт поклонився і, на останок, подивився своїми шаленими червоними очима на Кеті, після чого зник за полум’ям яке поширювалося від автомобілів, які були розкидані по усій вулиці.
   Після зникнення Альта усі монстри одночасно повернули голови в бік Кеті. Кожне створіння відрізнялося від інших, кожен був по своєму страшним. Декілька з них кинулись в напрямку Кеті. Дівчина була занадто налякана для того щоб рухатися. Раптом підсвідомість пронизав шум двигуна. Перед нею зупинився мотоцикл.
- Застрибуй! Швидше! – кричав хлопець простягаючи руку до Кеті.
  Дівчина застрибнула за спину хлопця і обхопила його руками після чого мотоцикл рвонув з місця. Монстри погналися за ними і деякі з них відстали одразу через свої габарити, в той час як інші не відставала і, подекуди, наздоганяли Кеті. Хлопець різко звернув на наступному перехресті і ледве не влетів в магазин на розі. Монстри, не будучи готовими до такого маневру, намагаючись загальмувати, збилися з ніг і покотилися в той самий магазинчик.
   Просуваючись по вулицям Кеті бачила розруху. Різноманітні тварюки заповнили усе місто і просто поїдали людей, які не могли врятуватися.
   Кеті не могла повірити, що це все було насправді. З моменту її повернення з Андервуда пройшло менше місяця і її досі мучили нічні жахіття.
   Стоячи на верхівці міської ратуші, Альт милувався кривавим видовищем:
- Андервуд ніколи не відпустить тих, хто там побував. Страхи у вас всередині і стримувати їх марна справа. Ми знайдемо шлях на поверхню, і не важливо як ви бажаєте нас забути чи приховати. Ви не зможете сховати за ширмою частинку вас, якою ми є. Ми були з вами від народження, і будемо до самої смерті, яку самі ж вам і подаруємо, - після цих слів його очі загорілися пекельним вогнем, а десь серед вуличок міста блимнув задній ліхтар мотоцикла, на якому сиділа Кеті.