Гості з Андервуда

6

   Ніжне місячне світло відбивалося в кришталевому порошку на підлозі, який раніше був склом. По всьому торговому центру било розкидані частини манекенів. З дальньої частини доносився хрускіт кришталю і з темряви показалися дві жіночі постаті.
Нарешті закінчили, - сказала Арахна і видихнула з полегшенням.
- Швидко ти закінчила з тим… - Кеті кивнула головую назад.
   В центрі великого залу лежав понівечений обладунок. В настільки ідеальній тиші здавалося, якщо сильно вслухатися, то можна почути як залізні пластини досі вигинаються, не будучи здатними забути того що з ними зробила дівчина.
- Я тобі скажу, швидко не означає легко. Хоча змушена визнати зміюка була трішки важчим супротивником, - відповіла Арахна.
- Слухай, давно хочу тебе дещо запитати, але ніяк не випадає можливість, - промовила Кеті.
- Що?
- А на що здатен той ваш Володар?
- Не знаю.
- Не знаєш!? Тобто?
- Я ніколи не бачила що він може. Можливість з ним зустрітися випадає дуже не часто. Особливо після появи Альта.
- Якось це дивно. Ти казала, що ваш Володар добровільно пішов звідси, бо розумів що він тут зайвий. Чому ж тепер він вирішив повернутися назад? Невже переконання Альта настільки змінили його?
- Схоже на те. Розумієш, Андервуд доволі маленький. По крайній мірі в порівнянні з вашим світом. Коли Володар тільки створив цей світ, усі були безмежно раді цьому, але поступово наша кількість збільшувалася. Тепер наш світ став тісним для нас усіх. Те місто що ти бачила, це територія де живуть тільки найсильніші страхи, усіх хто був слабшим опустили на дно прірви. Там вони б’ються і стараються вижити.
- Але ж більш частина вулиць порожні.
- Всі вони поділені між фобіями. Щось типу районів. І страхи відчувають коли хтось потрапляє на їхню територію. Навіть інші фобії, які зайдуть на чужу вулицю будуть розглядатися як вороги. Тому навіть якщо збільшити нашу кількість в місті, ми переб’ємо одне одного, аж поки не залишиться оптимальна кількість для тієї території.
- Як в вас все складно. То ти думаєш це і є причиною таких змін?
- Мені здається це те, чим скористався Альт коли переконував Володаря.
- Я зрозуміла, то що ми будемо робити тепер?
- Тікати.
- Куди?
- Достатньо далеко, щоб нас не знайшли.

ТИМ ЧАСОМ В ПОКОЯХ ВОЛОДАРЯ

- Вітаю, Володарю.
- Альт. Є якісь новини?
- Так Володарю, є як хороші новини, так і погані.
- Почни з хороших.
- Ми захопили місто людей без проблем. Вони навіть зрозуміти нічого не змогли.
- Чудово. А що на рахунок поганих новин?
- Схоже люди хочуть спробувати повернути собі місто. Вони збираються у контрнаступ.
- Я сподіваюся ти вже робиш щось?
- Звісно, Володарю.
- І що ж?
- Ми доправимо в той світ максимальну кількість фобій. Ми організуємо максимальний захист розлому. Люди ніколи не зможуть перемогти нас.
- Але не варто недооцінювати наших ворогів.
- Не хвилюйтеся, Володарю, я особисто прослідкую, щоб у людей не було і ні найменшого шансу на перемогу.
- Чудово. А що там з Арахною. Ви її знайшли?
- Я відправив на її пошуки двох своїх піддослідних.
- Ти впевнений що ми не втратимо їх так як втратили її?
- Впевнений, Володарю, цього разу я врахував усе до найменшої дрібниці.
- Добре. Тоді ти вільний.
- Дякую, Володарю.
   Альт чемно підвівся і попрямував до дверей що вели з покоїв. Масивні двері відчинилися, і постать покинула кімнату. Альт прямував коридорами, що були освітлені лише світлом ліхтарів знадвору. Воно м’яко лягало на стіни та стелю.
- Як все пройшло? – почувся голос позаду.
- Чудово, - відповів Альт стоячи посередині довгого коридору, - Він навіть не здогадується. Ти зробив те що я просив?
- Так. Все готово.
- Добре. Тепер іди до Лялькаря. Скажи йому що з цього моменту в нього буде багато роботи.
- Як скажете… Хазяїн.