Світ дикої магії

Битва. Початок.

Через 10 хвилин безперервних роздумів, я таки придумала спосіб вибратися. Я створила ключ із землі, обгорнула його вакуумом, зверху пустила пасмо вогню, яке заморозила. Вийшов ідеальний ключик. Але я не врахувала однієї малесенької деталі. Ключ не підійшов до скаважини. Зпересердя я жбурнула його у грати. І тут сталося непередбачуване: ключ розділився на стихії й решітка розлетілася на друзки.

-От вони ідіоти! Лишити по суті найсильнішу дику в клітці без нагляду - це ж надо було додуматися!- Божечки, я вже з собою розмовляю.

Але вибух грат приніс забагато шуму і я почула тупіт ніг. Я спробувала перенестися. Хто б сумнівався - тут в цілій кімнаті переноситися неможливо! Я почала інстинктивно відходити назад і з темряви... вилетів кажанчик!

-Та що б ти подавився!- скрикнула я і продовжила вже тихіше,- Це ж надо переплутати лопотіння кажанячих крил з людськими кроками.

Раптом моя спина торкнулася чогось живого. Цей хтось затиснув мені рота рукою і прошепотів голосом Ала:

-Тікай. Я скоро приєднаюся до тебе. Іди, рятуй Дена.

Я розвернулася до нього обличчям і міцно-міцно обійняла. Його ніжні й такі рідні руки обвили мій стан, а на плече впала одинока сльоза. Я здивовано підняла на нього погляд. Ал плакав.

-Ти чого?- я ніжно торкнулася його щоки.

-Іди до Дена. Я тебе відпускаю. Назавжди.

-Ти ніколи мене не позбудешся,- прошепотіла я наостанок, вибігла з підвалу і транспортувалася до камери Дена.

Той неспокійно ходив по в'язниці туди-сюди. Побачивши мене, він кинувся до грат:

-Емілі, Майа заодне з Дарком і вони нападають сьогодні.

-Я знаю. Та без тебе диким не встояти, тому я прийшла тебе визволяти. Відійди від грат якнайдалі, а ліпше взагалі за чимось сховайся.

Ден швидко підняв своє "ліжко" і зробив із нього стіну. Я озирнулася навкруги. Охоронців не було, тож я зібрала всю свою силу вогню і направила її на решітку у вигляді вибуху. Грати розлетілися у різні сторони. Раптом мою праву руку пронзив біль. Ніби пол ній проводять ножем. І тут я ззгадала: з цим викраденням і стратою Дена я зовсім забула про свою проблему - печать. І наразі вона сяяла, пекла і болілі. Я сховала її за спиною, аби Ден нге хвилювався.

Тим часом Ден обережно виліз з-під уламків, вийшов з камери, якщо ті завали можна так назвати, схопив мене в обійми і... поцілував. Всередині мене все завмерло. Розум ніби відмер, а серце шоковано стало. Проте, останнє швидко оговталося і, скориставшись ступором мозку, заставило моє тіло діяти на свій розсуд, а саме - відповісти на поцілунок, забувши про все на світі. Біль у руці зникла.

-Зрадник утік!- чийсь крик заставив нас перервати довгоочікуване воз'єднання і подивитися на істочник звуку. На виході стояв охоронець, який раптово приснув на  нас якусь речовину. Ми спробували перенестися, та нічого не вийшло.

-А що в ти подавився!- крикнула я охоронцю і вже хотіла знести його в пух і прах, але саме в цей момент на крик того зарази прибігла ціла рота диких. Ми не впораємся. Що ж робити?