Кохання, дружба, зрада, війна - все це навалилося на хрупкі плечі дикої відьми Емілі Норстон. Чи витримає вона всі випробування долі? Давайте спостерігати за її пригодами разом.
-Це жарт?- у мене почався нервовий тик. -Ні. Всі жінки у твоєму роді по материнській лінії – дикі відьми. І ти це не зміниш. Тому в тебе є вибір: ти живеш далі як відьма, або помираєш як людина. То як? Кажи своє рішення. -Отак зразу? А подумати хоч можна? Не так і просто взяти й поміняти своє життя. -Я розумію,- похитала головою Червоноока,- Але вибір ти маєш зробити зараз. Інакше тебе вб'ють наші вороги – темні відьмаки. Це давнє братство, яке шукає молодих диких і знешкоджує. До речі, містер Дарк – голова темних. І він тебе ледь не вбив. -Коли? -Сьогодні була його друга спроба. А перша – в день твого народження. Тебе знешкодити не вдалося, а от Ізабель... -То от чому вона померла? Тоді мій вибір зроблений – я стану справжньою дикою і помщуся за свою маму. -От і добре,- Червоноока радісно посміхнулася,- Ти початківець, тож до тебе приставлено наставника. Ал, заходь! До зали зайшов рижий синьоокий хлопець років двадцяти. На вигляд він був дуже високомірним.
Йой! Нажаль, це зображення не відповідає нашим правилам. Щоб продовжити публікацію, будь ласка, видаліть його або завантажте інше.
-Привіт, я Ал, твій наставник на весь цей рік, шукаю дівчину,- жартівливо підморгнув хлопець. -Лише спробуй до неї чіплятися і я тобі вуха повідкручую,- розсміялася Червоноока. -Та добре, добре. Ну що ж, Емілі, час вже і в наш світ повертатися. -Гаразд. Ми пішли по тунелю, з якого я прийшла. На виході на мене чекав Ден. Хлопець було кинувся до мене, та зупинився і зле сказав: -Ал. -Ден. А що ти тут забув?- Алу Ден явно не подобається і той відповідає йому взаємністю. -Я Емілі проводив. -Ну що ж, ти вільний. Адже я тепер її наставник. І хлопець. Так що ти тут зайвий. Вали давай. Я не встигла навіть слова скащати як Ден розчинився у повітрі. Я накинулась на Ала: -Що за пургу ти ніс? Який нафіг хлопець? -Майбутній,- хитро посміхнувся наставник,- А тепер пішли. Хлопець різко притягнув мене до себе і я опинилася в сильних обіймах. Не встигла я зреагувати, як ми вже стояли на знайомій мені лісовій галявині. -Відійди від мене!- я з силою відштовхнула Ала. -Ну і йди! Тільки вдягни мамине бальне плаття завтра на посвячення,- Ал зле сплюнув на землю і пішов геть. -Чекай! Яке ще посвячення?- я кинулася навздогін. -У відьми, звичайно. Йди додому. -А як же школа? -Не будеш ти тули ходити. Тим більше до того Дарка. Це занадто небезпечно. До зустрічі, лисичко!- посміхнувся на прощання Ал і розчинився. Лисичка? Гмммм. Мені подобається. А він милий. І гарний. Взагалі симпатичний...
