Приярмила тебе до себе,
Прикувала, сказала: стій!
А ти рвався, летів до неба
І ховав красу своїх вій.
Та сама я не можу злетіти –
Мене кайдани не пускають геть.
Мій крик пройшов – лише шепотіти.
Та й серце скрипить, мов колесо: верть.
Шкода спогадів, шкода часу,
Мрії тягнуть мене в «шкереберть».
Хіба доля дає ляпасу,
Коли розуму меншає в чверть?
Коли ти його губиш, неначе
Ту доріжку, що папороть стеле.
А душа твоя тихо плаче,
Промовляючи впри голос: «Нене...»
Рідно матінко, що ж то буде,
Як відпущу його у вирій...
Навіть мовчки склонився Будда,
І замовкли пташки прерій.
Відпускаю – лети до волі,
До свого неземного кохання!
Колись згадаєш мене у горі,
Та не грітиму слів сподівання...
YOU ARE READING
Рожеві Стрічки
PuisiПоезією ми відпочиваємо, сльозами пишемо, а думками малюємо... Це наша суть ще з дитинства. Усі люди - це частина великої галактики і безмежного всесвіту. Нехай троянди вашої душі знаходять втіху у творчості. Запрошую вас у подорож квітучими пелюстк...
