🎇'sparklers'🎇

(ІІІ)

Ми спустились в центр, який палав різними вогнями так, що аж сліпило очі. Хватило лише кілька хвилин, щоб пройнятись цією новорічною атмосферою.
- Не загубись, - сказав Чон і відтягнув замріяного мене у сторону.
Ми знайшли супермаркет, який і так був переповниний людьми у ковпачках і замотаних у кольоровий дощик. Чон набрав випивки, неначе нас чоловік 5-ро, а не двоє. Стоячи у черзі він активно розповідав мені варіанти, де ми могли б зупинитись. Я прихопив ще феєрверків і.. Так.. Лише зараз, запхавши руку в кишеню, а згадав, який я 'багатий'. Я знову ж таки переможець по житті. Чон, побачивши вираз мого обличчя, відверто розсміявся на пару з продавщицею.
- Не переймайся, - сказав він і розплатившись, ми вийшли з магазину.
- Потримай пакети, - посміхнувся Чонгук і всунувши мені їх в руки, надів на мене ковпак з дзвоником на чубочку.
- Що ти?.. Нащо мені це? Коли ти встиг це купити?
- Просто в тебе вуха червоні, а зараз я можу тобі запропонувати лише це.
Гук забрав в мене пакети і розсміявся:
- А знаєш, я вгадав - тобі личить.
- Ну знаєш, такому красеню, як я, все личить, - і ми розсміялись обоє.
Не довго спечавшись ми дійшили згоди, що не хочемо зустрічати новий рік у галасливому центрі міста і краще вернутись. Чонгук мене запевнив, що знає хороше місце біля озера в іншому кінці парку.
До нового року залишилось півтора години. Сніг вже не падав, лише приємно хрумкотів під ногами. Ми йшли розмірено, пили пиво з жисянок і, здається, кожен думав про своє.
- Чому ти.. сам? Тобто чому не святкуєш з друзями чи сім'єю? - все таки першим запитав Чон.
Незнаю чому, та з цим хлопцем мені було легко. Можливо через те, що він не знав ще моїх поганих рис і від цього я почувався вільніше, або він просто був приємною людиною, з якою, здається, можна поговорити про все. На якийсь момент мені здалось, що ми хороші друзі і доволі давно. Чесно кажучи, сьогодні мені вперше не було соромно за свою розсіяність. Друзі з університету часто говорили, що я дивний, і що інколи мене не розуміють. Це створювало певні непорозуміння, а при першій ліпший можливості вони припинили спілкування зі мною.
- Ну.. Мої батьки.. розвелись вже давно і ми майже не контактуємо, а друзі.. - я запнувся, неначе намагався нарешті прийняти це, що ніколи не говорив і подумки, - чесно кажучи, в мене їх немає.. Колеги з роботи і те, всі набагато старші за мене.
Мені зараз зовсім не хотілось заводити цю тему, не з пивом в руках і не в цьому дибільному світері, якого, слава богу, Гук не може бачити.
- Ясно.
І все? Це все? Ніяких допитів? Ні, стоп, я і не хотів про це говорити, але.. Мене дуже насторожив цей стриманий тон, з яким він мені відповів. Неначе визнав, що тема не найкраща для двох молодих людей з пакетами, набитими алкоголем і, які власне, планують весело провести час.
- Тобі не холодно в руку? Просто ти пролив пиво і..
Я дивлюсь на свою руку і.. Ем.. Якоюсь незрозумілою для мене силою, я зжав бідну жистяну банку так, що пролив майже всю рідину собі на руку. А потім ще питаєш себе, чому тебе називають дивним? А це блін що?
- Давай я допоможу, - сказав Чон і поклавши пакети на землю, дістав із кишені куртки хустинку.
Руки Чонгука, на диво, були теплі. Мені було дико незручно перш за все через свою поведінку, яку навіть я не зміг би пояснити. Чи це була злість чи розчарування? Стосовно мене чи людей, які мене оточували?
Тоді, на моє вісімнадцятиріччя, коли батьки вже нічого не приховуючи, зізнались у зраді один одному.. Вони стояли у вітальні і кричали один на одного, намагаючись довести, хто тут жертва і кому було важче за всі ці роки. Спочаку я був на боці матері, адже батько першим знайшов собі пасію. Пізніше я зрозумів, що вони обоє винні; мати не хотіла вирішувати проблему з самого початку, вона просто подумала: "Якщо йому можна, то чому мені ні?" Все закінчилось швидко, адже я був вже повнолітній, а мій старший брат Сокджин давно вже жив за кордоном. Тоді я вперше побачив людський егоїзм у своєму найгіршому прояві.
- Все гаразд? - Чонгук знову вивів мене з трансу і якось по особливому тепло посміхнувся, - знаєш, щоб там не було, але я вважаю, що пиво тут винне найменше.
- Так, вибач, - відповів я, посміхнувшись у відповідь, - дякую.
- Тобі немає за що ні вибачатись, ні дякувати.
- Ні, є. Перш за все дякую, що допомог з вогниками, - сказавши це, я наважився подарувати дійсно щиру посмішку.