🎇'sparklers'🎇

(Х)

Ми їхали у повній тиші, через що я зосередив слух на звуку повертання колес і вмикання/вимикання поворотника. Хоч мої очі були далі направленні десь у вікно, свідомість часто відлітала кудись далеко.
Я чомусь згадав університет. Я міг пригадати свою не до компанію або дивних викладачів, та пригадав Лін. Милу і завжди привітну Лін. Лише зараз я зрозумів, наскільки було безглуздо сподіватися на взаємність, та мені так подобалась її посмішка. Все таки, якщо б Лін не поїхала на останньому курсі закордон, нічого б не змінилось, нерозумно було думати протилежне.
Машина зупинилась навпроти мого будинку, та мій мозок не згенерував думку, що потрібно вийти з машини. Близько кількох хвилин ми продовжили цю вже гробову тишу.
- Я.. Хьон, якщо тобі буде щось потрібно лише скажи, - порушив заципеніння Чонгук, - Ти мабуть залишився без єна, я тобі залишу трохи грошей.. - з цими словами Гук почав ритись у своєму кошельку, витягнув весь вмісь і простягнув мені.
- Чонгук, - хриплив голосом відповів я, - навіть не думай про це. Ти не зобов'язаний мені допомагати. Ти вже стільки для мене зробив, я нізащо не прийму стільки грошей.
- А я нізащо не прийму відмовок!
- Ні Гук, навіть не думай.
- Ми друзів і немає нічого такого в тому, що я тобі допоможу хоч цим.
Я вийшов з машини і грубо проігнорував всі його вигуки. Я приношу людям навколо лише проблеми. Чонгук стільки для мене зробив, а я для нього не можу зробити хоч щось.
- Дякую і надобраніч. Буть обережний по дорозі додому, - сказав я не обертаючись і вже хотів зайти додому, як мене різко зупинили.
- Техен!.. Айщ.. Повезло, що ключі залишились при тобі.
- А, дійсно. Просто я з дитинства звик чіпляти їх на ланцюжок, а через те, що він вже старий, відчипити ключі можу лише я.
Скориставшись моментом Гук зайшов до будинку, проштовхавши мене з собою.
- Ти погано виглядаєш, я мушу засвідчитись, що з тобою все гаразд. Вибач, що вриваюсь, але я звідси не піду доки не переконаюсь.. Ем.. Тебе не можна залишати зараз самого у такому стані, - протараторив Чон у звичній йому манері.
Я мусив щось заперечити чи огризнутись, та натомість сказав, де вішати куртку, де вітальня і пішов робити чай. Чесно кажучи, мені не хотілось залишатись самому. Безглуздо звучатиме, та на мене нахлинув дитячий страх... Чи вірніше сказати оціпеніння?..
- Знаєш коли я був малий, - почав я ні з Того ні з сього, принісши кип'яток, цукерницю і якесь сухе печиво, - мене часто били в живіт. Надімною знущались в школі, називали інопланетянином або лунатиком. Були в моєму класі двоє забіяк, які часто ловили мене після уроків і зривали свою дитячу дурість на мене. Мама побачила синяки лише в кінці семестру і тих хлопчаків вигнали зі школи. Це було так тупо. Чому я нічого не сказав батькам сам?