Ерел Олоу: Життя заради смерті

Розділ 1(Перша зустріч)

     На небі сонце заполонили хмари. Очевидно, ввечері очікувалася сильна злива. Відчувалася прохолода, але не настільки, щоб зануритися в теплу куртку по вуха.  Хоч вже і осінь, і я безсумнівно люблю цю пору року, але ненавиджу холод. І ще, я не готова розпрощатися з теплими літніми днями, тому й не буду вдягати теплі речі завчасно. Ще рано, адже це означатиме, що я підкорилася природі і їй піддаюся. Тому, ні. Я так легко не здамся... Нехай знає, хто тут господар.
   "Ну от, знову я сама собі суперечу, холод не люблю і теплі речі вдягати не бути... Ха-ха-ха, в цьому вся "Я", таких причудливих людей, як я , точно більше немає.... А може, я просто ще не зустрічала таких. Надіюся, такі люди є, а то від самотності можна ж і безумцем стати", - як завжди у мене повно різних думок в голові.
    З самого ранку накрапав дрібний дощ. Маленькі краплини повільно опускалися на землю, ледь торкаючись до неї. Віяв спокійний вітерець, тим самим піднімаючи в повітря пил, що осідав на придорожніх квітах. Було тихо, ніби перед штормом. Не дивлячись на погоду, я все ж вдягнула джинсовий костюм, мій улюблений, він завжди нагадує мені про літо. Але, як жаль, що вже через пару днів, літо закінчиться.  Знову почнеться навчання. І в цьому році, як і кожен рік, я навчатимусь в новій школі. Знову доведеться до всього звикати, і з усіх сил намагатися не прив'язуватись до людей. Так от, до чого ж я вела, я ж цей костюмчик не просто так вибрала, я його вдягнула на згадку про рідний край, який незабаром покину, про своє минуле життя, яке і так було не надто яскравим. Я стояла і дивилася кудись дуже далеко в сторону горизонту,  якого майже не було видно із-за погоди; і вже  тримала в руках квиток на літак.

     Таким чином, я намагаюся втекти від себе, але чомусь не вдається. Я вже кілька разів вирушала у інші міста, що могли би бути для мене надійним укриттям. Наразі у Веніс вирушала з певною надією - це рішення викликало у мене неприховане щастя. Я обожнювала міста, в яких вже бувала, і на мене чекали нові, донині мною не дослідженні, місця. Я любила дощі та прохолоду. Любила швидкоплинність часу у великому місті.
     У цей момент мені згадалися слова моєї мами, коли я вирушала у свою першу подорож:
- Ерел, невже це так необхідно, - сказала вона.
- Я не маю іншого виходу, - такою була моя відповідь.
     Ми з мамою різні, ніби з інших світів. Вона зовсім не розуміє і не знає мене. І тому, для нормальних відносин з нею, мені доводилося прикидатися ідеальною, хоча насправді це було зовсім не так. На прощання, подивившись у її темно-карі, широко розплющені очі, я відчула справжнє полегшення. В них не було того страху, що зазвичай притаманний батькам, які проводжають своїх дітей у далеку дорогу. У той момент мене не хвилювало, що я залишу її на самоті, адже була впевнена: вона зможе про себе подбати. А з іншої сторони, я ж не єдина дитина в сім'ї, тому вона не залишиться одна. Моя мама не буде самотньою.
    - Мені потрібно їхати, - довелося повторити ще раз.
    - Добре, тільки пам'ятай, ти завжди зможеш повернутися додому, - з невеликим хвилюванням сказала мама. Вона міцно-міцно обійняла мене, саме тоді я бачила її майже востаннє.
     " Тепер я знову від'їжджаю і її вже немає поруч. Я сама винна. Було б краще, якби вона не знала правди. Кому захочеться дізнатися, що близька їй людина перетворюється на дике чудовисько з крилами. Але я не назвала б себе чудовиськом. Проте люди бачать мене саме такою: безсердечною та безжалісною, адже в мене нелюдська подоба. Вони просто ніколи не бачили мене справжньою, та й я нещодавно відкрила свої очі і побачила світ у зовсім інших барвистих відтінках ".
   Переліт виявився довгим, але легким. Ніщо не турбувало, не заважало. Назвати себе балакучою я не можу, тому весь час навколо мене була повна тиша. Хоча інколи було чути сміх дітей, що сиділи неподалік. Зрідка проходила стюардеса питаючи : "Пані, чи можу я вам чимось допомогти?"...
     До цієї поїздки я старанно готувалася. Встигла записатися до місцевої школи і знайшла дім, в якому житиму протягом перебування в місті, яке згодом стане для мене рідним...(я дуже на це надіялась)!
     Дім було знайти зовсім не важко. Він належить мені, але я ніколи в ньому не бувала. У ньому жила моя далека родичка, хоча я її жодного разу не  бачила. І хіба не дивно, що вона переписала на мене дім? І я вже й не згадаю: з якої родовідної лінії вона, і хто вона мені взагалі? Пригадую лише...здається...її звали Санді. Точно, Санді Макчен. Моя мама казала якось, що вона була божевільною жінкою. Весь час сиділа в своєму будинку і нікому не довіряла. Ну все, досить. Навіщо про неї згадувати, якщо її вже не має серед живих. Царство їй небесне, хай спочиває з миром. Вона залишила по собі не поганий дім, який врешті решт дістався мені.
     Тим часом я під'їхала до власного невеличкого будиночку, що не відрізнявся від інших будинків у містечку. Я помітила це, припарковуючи мою нову машину, яку нещодавно купила. Автомобіль мав колір небес і простору кабіну водія, з різними маленькими дрібничками. Мені він дуже сподобався, хоча, на вигляд, був вже давно не новим. Авто плавно їхало дорогою, а це не аби який плюс.
     Мені вистачило одного разу, аби віднести усі речі до будівлі, адже брала з собою не так багато. Протягом усього переїзду я настільки зголодніла цікавістю, що навіть не повечерявши, відразу вирушила освоювати нову місцевість.
    Навколо вузеньких вуличок містечка краса була неймовірною. Все зеленіло та випромінювало спокій і безтурботність. Дерева  граційно шелестіли листям. Мохи, папороті та квітки лаванди, що ростуть у місцевих лісах, наповнюють місто містичними та загадковими ароматами.
      " Як гарно... Усе живе і знову оживає... Навколо зовсім інший світ... "
     Сонячне світло ледь просочується крізь пишні грона хвойних і широколистяних дерев, ніби вода, що тече крізь суміш глини та піску.
     Нарешті я дісталася до місця, яке з нетерпінням хотіла побачити. Це величезне і з легка моторошне озеро, бо воно оповите густим туманом, але як говорять корінні жителі Венісу, вода в цьому озері має неймовірну силу. Уся ця невидима енергія - може виліковувати людей. Ходять легенди, що нібито з цієї води народжувалися незвичайні істоти, які наразі ховаються у затінку, десь далеко у глибині лісу.
      Проте місцеве населення ніколи їх не бачило. Можливо, доля правди все ж існує в усіх цих міфах, легендах та оповідках.
       Коли я поверталася додому, останні світлі промені вже ховалися за обрій, тому небо в цей момент було забарвлене червонобагряними відтінками. А з іншої сторони вже виднівся повний місяць, що дуже добре освітлював дорогу.
  Повз мене проїхала машина на шаленій швидкості. Колір транспорту був насичено червоним, і вирізнялася вона  елегантними малюнками осіннього листя по всій довжині.
" Ммм.. який чудовий час я знайшла для прогулянки. Надворі темно і навіть трохи вже лячно..а тут ще й одне єдине авто проїхало за весь цей час,- з посмішкою, зауважила я. Від несподіванки аж мурашки по шкірі пробігли. Мабуть, водій справді поспішав. Та це ще нічого, йому пощастило, що на дорозі не було калюж, і я залишилася сухою. Якби ж усе було навпаки, я розповіла б водієві "правила дорожнього руху". Такий вже в мене характер. Зазвичай я спокійна та врівноважена, але якщо мені щось не подобається або набридає...я стаю агресивною та запальною, як той сірник, якому вистачає найменшої іскри, щоб спалахнути."
       Вдома, сівши на широке підвіконня, я міркувала про погоду, яка, в ту хвилину, мені дуже сподобалась. Вона швидко змінилася, і стала надзвичайно, аж до чарівності, дощовою та похмурою. Темно-сірі хмари пливли небом, зрідка шумів грім і пролітала блискавиця, саме вона надавала мені яскравих відчуттів і якогось приємного спокою. На такому висновку я зупинила власні думки, а потім мовчки дивилась крізь вікно у далечінь. Дерева колихало з шаленою силою, і я це бачила, хоча через зливу подвір'я було у полоні темряви.
     На ранок ливень вщух. "Якби могла я, то стала б вітром, адже ми з ним схожі. Він, як і я, любить простір та свободу, довіряє лише собі, і може міняти свій напрямок, хоч кожної секунди. Він вміє літати, хоча й немає крил. А я ось маю, але яка з них користь, якщо вони не можуть підняти мене до небес. Вітер бавиться з птахами і бачить цілий світ, а сиджу одна в кімнаті і не можу вимовити жодних слів". Я вже закінчувала мислити, коли двері повільно відчинилися. В кімнату увійшов молодий вродливий хлопець, якого раніше я ніколи не бачила. Хоча його обличчя було таким знайомим. Він повільно підійшов до мене, і прошепотів на вухо: "Не бійся... я не хочу тебе скривдити. Мені лише потрібна... твоя допомога". На заключній фразі я знепритомніла. Правду кажучи, останніми тижнями мені було не дуже добре.