Ерел Олоу: Життя заради смерті

Розділ 2

Що відбувалося потім... я не пам'ятаю. Згадую лише, що прокинулась у зовсім не знайомій, світлій кімнаті. Крізь завішені вікна пробивалося світло. Відчувалося свіже осіннє повітря. Очевидно, був полудень, бо сонце стояло в самому зеніті.
Вставши з ліжка і підійшовши до вікна, я помітила суцільний ліс навколо будинку, і, скоріше за все, знаходився він поблизу того озера, адже в далечині виднівся туман і десь поблизу було чути спів жаб. На фоні неба ледве було видно полу прозорий повний місяць. Було відчуття, ніби сонце й місяць злились в одну цілісну картину. Із-за їхнього поєднання увесь світ ніби завмирає, дрімаючи під гіпнозом.
"Усе довкола таке таємниче, як та книга, яку з нетерпінням хочеться прочитати до кінця. Немов та скринька, яку хочеться, чим швидше відкрити, аби побачити що у ній заховано".
В мене потекли сльози ні від страху ні від болю. Я плачу через невизначеність. Вона сковує та змушує відчувати себе невпевненою, а тим більше пригніченою. У цей момент в мене знову з'явилися крила. Як дивно, що я не розумію чому вони з'являються і коли зникають. Хоча насправді, я рада, що вони в мене є. Ця дрібничка робить мене унікальною, але так важко собі в цьому зізнатися.
- Чудова погода сьогодні,- почувся тихий голос за спиною.
- Справді чудова,- не обертаючись сказала я, так же тихо, доповнюючи інтонацію скибкою сумління. А чи справді погода сьогодні така чудова?
Я обернулася аби побачити свого співрозмовника. І зовсім не здивувалася, адже то був той самий вродливий хлопець, якого я бачила напередодні.
- Демор Рауд,- відрекомендувався хлопчина простягнувши мені руку,- для тебе просто Дем. Ти, мабуть, хочеш спитати: де ми?
Я мовчки кивнула, погоджуючись з його запитанням.
- Це місце, де немає сонця, але кожного ранку приходить світанок. Він надихає, втілює сенс та розуміння того, що у світі зв'язано між собою геть усе, крім тебе. Адже ти особлива. Ти помічаєш те, чого не помічають інші. І як я казав раніше, мені потрібна твоя допомога,- останнє його речення пролунало з неабиякою наполегливістю.
Він дивився на мене, і ніби нічого не помічав, і не бачив моїх крил. Якою чудовою була та хвилина, адже Демор бачив мене. Справжню мене. Я була згодна допомогти йому в усьому, якби тільки відчувати себе звичайною, поруч з ним, вічно.
Настала тиша. І ми мовчки дивилися одне на одного, пристально і трохи загадково. Та ненароком, я почула тихе та самотнє слово. Одне лиш слово, ніжне слово.
- Люблю...
- І це усе? - спитала я у нього.
- Та ні, не все,- так і загорілась іскра у його очах, що він аж зашарівся.
- Тоді чому мовчиш? - спитала знову. Та слів у відповідь вже не було. Він просто підійшов, так обережно, ніби справді боявся моєї реакції. Демор опинився надзвичайно близько до мене. Він нахилився і ніжно доторкнувся вустами до моєї шиї.