Що ж, мій День народження минув. Він мене не привітав. Тільки мама передала привітання, але не думаю, що це справді так, хоча звучало більш ніж правдоподібно. Не знаю. Для мене кожен день став як раковим. Мені не хотілось їсти, пити, гуляти, вчитись. Зовсім нічого. Оцінки занадто погіршились, але мене це не хвилювало. Навіть коли мама кричала. Мій стан став депресивним. Наталі хотіла відправити мене до психолога, але я був проти. Цього мені ще не вистачало. Доведеться грати. Да, будеп складно посміхатись їй, після того, що вона зробила. Але нічого, пройде. Все налагодиться. Головне забути все те, зо у мене було з Деном.
Дідько, навіть ім'я згадувати боляче...
Так пройшов рік. Артур як і раніше був моїм кращим другом. Я не розповідав йому про стосунки з братом. Не хочу, щоб мені кістки перемивали. Хай залишиться все так, як є. Мене всп влаштовує. До речі, про мій стан - він ніякий. Порізи на руках вже стали нормою. І мене ніяк не хвилює той факт, що з-за спроби вскрити вени, я опинився в лікарні. Мама, мабуть, не розповіла Дену про це. Та й правильно, не треба йому се знати. Не треба знати, що я..
- Ян! - Позвав Артур, підходячи до мене з парнями. - Ян, вибач..
В голові так пусто. І неважливо, що мене б'ють якихось купка покидьків. Я за цей рік розумів, що біль, завдана мені Деніелом, не порівнюється ні з чим. Так погано мені з-за нього ще не було. А Артур...Артур виявися гірше наволочі. Не думав, що він так зрадить мені. А я навіть причини не знаю. Хоч би сказали за що.
- Думаю, з нього досить. Тепер буде знати, як до моеї лізти, - через 10 хв. заговорив один з них.
Так от воно шо. Він просто ревнує? Але чому? Я з жодною дівчиною не спілкуюсь. Та й...ніхто з них мені не подобається. Аащ, гаспид. Мама жахнеться, якщо побаче мене у такому вигляді. Треба привести себк до ладу, а ще сходити.. А? Мама? Чому вона дзвонить?
- Ало, мам?
- Сину, я сьогодні на нічну зміну. І не забудь брата привітати, у нього завтра День народження. Цілую, па-па.
Круто. З якого такого дива мені його вітати? Він то мене не привітав. А я повинен? Не буду. Та й у мене його інсти нема. Не те, что номера. Взагалі нічого. Оно краще піду нову серію подивлюсь. І то цікавіше, ніж моє нікчемне життя.
Pow author.
Так минув ще один рік. У Яна, якщо так можна сказати, стався нервовий зрив, і будь-які емоції залишили його. Кисла міна іде давно стала для всіх звичною, але не для його мами, яка дуже хвилювалась. Дарма вона тоді відправила Дена закордон. Не зроби вона цього, зараз було б усе добре. Вчора Ян знов намагався вскритись, позавчора повіситись, і це вже не кажучи про той тиждень. Там зовсім все погано. Хлопцю важко давалось справлятись зі своїми думками, з сам собою. Начебто щось хотілось, а начебто ні. Вбитий стан, на справді. Сьогоднішній день змінив його життя в корні. Приблизно о пів на 11 йому подзвонили. З лікарні. "Ваша мати потрапила у ДТП і, на жаль, нам не вдалось врятувати. Вона померла прям в операційній. Наші співчуття". Правда страшні слова? Саме це він почув. В горлі став ком. Голова порожня. В очах виднівся шок. Тепер він сирота? Останній раз у нього було це почуття, коли батько помер. Але він помер у нього на очах. Страшно бачити смерть своїх близьких. Для хлопця це стало останньою каплею. Істерика, розбиті кісточки, багато порізів, розбитий посуд - все це відобразилось на ньому. О 10 ранку йому сказали, що оскільки його брат повнолітній, наглядати за ним буде він. На той момент Яну було всеодно він мало чого розумів. А коли побачив Деніела, приблизно в такому ж стані, тільки у нього все було набагато краще, зовсім збожеволів. Ден мовчав, не в силах щось сказати. По його обличчю видно, що він також в шоці. Ян, сам не розуміючи того, кинувся до нього в обійми, ще більше розплакавшись.
- Ччч, Ян. Все буде добре.
Це "Ян" так різало по вухам обох. Тепер вони будуть жити разом. На протязі тиждня вони поводили себе так, ніби не рідні. Ян кожну ніч плакав і бився уві сні. Деніелу доводилось заспокоювати. Життя перевернулось сверх наголову. Такой исход никто не ожидал. Но ничего, они справятся.
- Ян, хочеш поговорити?
Старший вирішив заговорити, тому що далі так продовжуватись не може.
- Ні. - хлопець дивився в одну точку, тримаючи в руках чашку чаю.
- Тоді це було не питання. Тобі слід почати знов ходити до школи.
- Не хочу.
- Ян. - Трохи на підвищеному тоні.
- Шо? Що Ян?! П'ятнадцять років Ян! - знов істерика..
- Я тебе прошу, не починай.
- Не починай?! Знаєш як мені складно?! Мені дуже складно! Я не можу так більше! Набридло прокидатись з думкою "Чому я все ще живий"?! Взагалі все набридло! Ще й ти тоді...втомився..
Ден встав зі свого місця та підійшов до брата, присівши навпочівки біля нього. Він обійняв тендітне тіло. І через секунду сльози вже капали йому на плече.
- Послухай, все буде добре. Ти не один, у тебе є я. Ти можеш на мене покластись у будь-яку хвилину. Мр через все пройдемо, але разом. Я розумію, тобі складно прийняти все це. Я розумію тебе. Але все буде добре. Головне не доводь себе ще більше. Гаразд? Я не хочу, щоб ти був з нездоровою психікою. Тому поки не запізно, почни шось змінювати. Я допоможу тобі. Пркладись на мене.
Саме ці слова йому були так необхідні. Весь цей час. Весь цей, гаспид, проклятий час. І тільки брат зміг справді впевнити його в тому, що час змінюватись. Безумовно, теперішнім він не буде. Будуть якісь мінуси, які змінити буде неможливо. Але це буде краще, ніж те, що зараз.
- Ден..я сумував.. - сильніше стиснув кофту брата.
- Я теж сумував, малий. Дуже..
Цей день став першим кроком на "одруження", якщо так можна сказати. Для Яна це серйозний крок. Буде складно змінюватись. Дуже складно. Але завдяки Деніелу все буде добре, правда ж? На завтра вони домовились піти в кіно, щоб хоч трішки розслабитись. На щастя, з перехожими проблем не було. Ян вперше посміхнувся за такий довгий час. Було приємно знову бачити його посміхающимся. Ден навіть сам посміхнувся, непомітно для себе.
_________
Вийшло не те, що я очікувала💁🏼♀️
