Коти-Вояки: Пійматися в Лабети

Розділ 7: Засада Попереду

Сьогодні я маю здати іспит і тоді я вже стану повноправною воячкою! Моїм завданням було вполювати якомога більше здобичі до заходу сонця.
Я проходила через гущавину лісу, що поступово відновлювався. Я принюхалась. До мого носа вдарив свіжий запах вивірки.
Я навприсядки тихо пішла до джерела запаху. Біля дерева сиділа вивірка та засовувала горішки собі в щоки. Я подивилась нагору. На дереві було дупло. Отже, там живе ця вивірка. Якщо я зараз на неї нападу, то вона ймовірно полізе до свого дупла. В іншому випадку, вона побіжить геть. Я пригнулась ще нижче та  підійшла ще ближче, щоб лишити їй менше шансів втекти.
Я не рухалась і стояла, як камінь. Вивірка мене не помічала і займалась своїми справами. Я зробила ще один крок, все наближаючись до неї і наближаючись. Не помітила. Я знов зробила крок. Між нами було кілька мишачих хвостів.
Я різко рванула на неї, вона високо стрибнула і кинулась навтіки, а я за нею. Все всередині мене горіло. Зараз або я або вона. Вивірка була прудкою і різкою. Я стрибнула на неї і вхопила її лапами, притиснувши до землі своїм тілом. Я швидко прикусила її горло і тримала, поки вона не перестане дихати.

— Одна є, — гордо повідомила я собі.

Я закопала її та пішла далі, принюхуючись. Мені довелось гарно так поблукати лісом, поки я не відчула мишу. Яка ховалась серед сморіду Громошляха. Я застигла, уважно дивлячись на, також застигшу, мишу у траві. Я різко пірнула та швидко вхопила її за голову. Я тримала її у пащеці, а та намагалась вирватись. Я присіла та швидко прикусила горло. Мені довелось знайти шлях назад, щоб знайти закопану вивірку. Бо бігати по всьому лісу за здобиччю я не збираюсь, тим паче запам'ятовувати усі хованки.

— Друга є, — зітхнула я.

Я вже втомилась. Це втомлює знаходити по всій території здобич, яка не так уже й часто зустрічається, потім намагатись її впіймати, а потім закопати і так по колу. Я подивилась на небо. Сонце вже починало потихеньку садитись. Я маю ще трохи часу на третю здобич.

Я пішла ближче до Сонцескель, сподіваючичь відчути побільше здобичі. Все ж ще досі спекотно, тому логічно буде якщо вона буде триматись ближче річки. І чому я одразу до цього не додумалась?

Я рушила до Сонцескель. Але чим ближче я туди наближалась, тим більше я відчувала запах ворожих котів. Я присіла до землі і почала скрадатись. На сонцескелях лежали Річкові коти! І одного з них я впізнала одразу — Плямокіготь! Я почула позаду шурхотіння і ззаду вистрибнула Барвозірка. Вона слідкувала за мною?