Мій особистий ворог

Глава 8

От гад, і як він тільки умудрився пролізти.

Від напруження мої долоні стали ліпкими, а по спині пробігся холодок. Я стояла нерухомо, вслухаючись у подальшу розмову, і гіпнотезуючи своїм поглядом двері, які притримувала лівою рукою.

- Ти ж казав, що у тебе не має тварин... - Так же продовжив Хобі, зжавши праву долоню у кулак, я знову глянула в щілину, хлопець підійшов, передаючи ножиці Чіміну, якщо мене побачать, мені - хана.

- Так і є... - Дещо задумливо відповів Техьон.

- Хей, Хобі, я тобі казав - досить пити – звернувся до Хобі ще один хлопець, ім'я якого я не знала, - Алкаш хрінов. – Добавив він, і цього разу всі істерично почали ржати.

- Ти що справді там кота побачив? – Так же сміючись, звернувся до нього Чонґук. По тону його було зрозуміло, що хлопець просто насміхається.

- Ви що мені не вірите? – Хобі не сміявся, лиш якось заторможено дивися на інших. – Там був кіт, чорний кіт. - Вираз обличчя нещодавного жартівника був збентеженим, і він, лиш, переводив погляд на своїх друзів по черзі.

- Що чесно? – Голос того ж хлопця, ім'я, якого я не знала продовжив, - Давай так, алкашня, якщо я зараз прийду на кухню, і не побачу цього всраного кота, ти кинеш нафіг бухати. – І він вийшов.

Хлопці не вірили Хобі, і це вже мене радувало.

Крім Техьона, на якого я зараз дивилась. Мій зведений брат задумливо роздивлявся підлогу, стоячи нерухомо. Він не бачив Черниша, я в цьому впевнена, тому, що я рідко виносила його з кімнати, і, лише, тоді, коли нікого не було. Проте, він здогадувався про щось, і це було видно.

- Хобі, ти кидаєш пити, білочник хрінов. – Почула я віддалений голос.

- Та блін, ви чого, я його бачив. – Почав хлопець, і від його слів всі знову почали сміятись, зокрема і Чімін, який перев'язував руку Юнгі. – Та годі, гаразд, я зрозумів, барани...

Решта вечора тимчасові гості не згадували про нещодавний випадок, чи ще щось цікаве, лиш обговорювали план помсти якимсь «гадам», за їх словами, а ще без кінця гнули жарти з матами, які смішними мені не здавались.

Через кілька хвилин, я не чутно прикрила двері, і лягши на диван, чекала коли вони підуть і молилась, щоб Черниш не попався їм на очі ще раз.