У саду було тихо. Останні промені сонця відбивались від вікон величезного будинку і все менше і менше освітлювали пожовкле листя дерев, під якими бігав чорний кіт. Я ж у свою чергу сиділа на чудернацькій лавочці під будинком і спостерігала за його грою.
Після кількох днів проведених під замком у моїй кімнаті, він був по-справжньому щасливим. Черниш ніколи не був повністю домашнім котом. Він часто зникав, любив полювати, та майже нічого не боявся, і бувало таке що йшов у бійку з місцевими собаками: роздерте вухо - одна із згадок про таку подію.
Згадуючи ті миті, я старалась якомога уважніше спостерігати за ним, тому, що непосидючий кіт міг зникнути з мого поля зору в будь-який момент, і це точно погано б закінчилось, як для нього, так і для мене.
Надворі було ще досить тепло, незважаючи на пізню осінь. Після довгих годин, проведених у кімнаті за книгами, які мені видали, я відчувала втому і досить подавлений настрій. Я ніколи себе не вважала, і зрештою не була дурною. Я самостійно змогла вивчити, лише, за допомогою словника та інтернету англійську мову, і навчилась вільно нею володіти, з всіх предметів у мене стояла оцінка відмінно і навіть з хімії, яку я відверто ненавиділа, але те, що мені видали, було зовсім іншого рівня.
Дуже багато складного матеріалу, дуже багато... Все ж я це помітила і на уроках, але відчутним це було не так відверто. Лиш взявши підручники і почавши робити домашнє завдання, я відчула весь масштаб мого не досить хорошого становища і в навчанні, і в теперішньому житті загалом.
«Ти все зможеш, Софія, я в тебе вірю!» - прокричала я в своїй голові і покликавши до себе кота, взяла мого друга на руки та пішла в напрямку будинку.
На благо вдома нікого не було, крім Августи, звісно, це я сама так вирішила, адже вечеряти прийшла я одна.
Від цього перебувати у будинку було набагато вільніше і приємніше.
- Техьон, забереш Софію до школи. – Почула я голос Деніела, і на мить глянувши на чоловіка, перевела свій погляд на хлопця, з виразу обличчя якого не можна було зрозуміти, як він відноситься до цієї пропозиції. Він все так же продовжував їсти, не дивлячись ні на кого. – Крім цього, я думаю тобі буде не важко кожного дня возити і забирати її з школи. – Голос батька Техьона був суворим, і знову глянувши на чоловіка я мало не подавилась, бо він не рухаючись, сверлив уважним поглядом юнака.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Мій особистий ворог
Hayran KurguПісля смерті бабусі, сімнадцятирічна Софія переїжджає до своєї матері про життя якої нічого не знає. Новий великий будинок, елітна школа і брат, причину ненависті якого їй доведеться розгадати...
